Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Однак ще не всі питання генезису давньоруської народності остаточно з’ясовані і вимагають глибокого дослідження. Річ у тім, що через відсутність фактичного матеріалу в писемних джерелах та певну декларативність праць, котрі вийшли в 50—70-ті роки цього століття, ряд положень концепції про характер середньовічної східнослов’янської спільноти не знаходить підтримки з боку окремих вітчизняних дослідників, а інколи викликає заперечення опонентів із зарубіжних інституцій. Втім будь-яка наукова проблема постійно потребує уточнення її окремих складових. У даному випадку це такі важливі аспекти, як існування в часи феодальної роздробленості самої спільності, відмінності у складі населення південноруських та північно-східних земель, роль скандинавів на Русі і т. ін.
Однією з суттєвих причин того, що замість глибокого і всебічного аналізу актуальних питань вивчення самої народності, у багатьох роботах лише повторювалась формула «давньоруська народність — колиска трьох братніх народів», стали «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954 рр.)». В них партійне керівництво «повністю і остаточно» розібралось саме в цій складній етнічній проблемі й дало відповідні вказівки. У більшості істориків «відпало бажання» дискутувати з цього питання, вишукуючи нові докази та контраргументи на офіційну концепцію (як правило, це призводило до негативних наслідків). Набагато простіше було відправляти читача чи опонента до згаданого, затвердженого на найвищому рівні, документа. Яскравим прикладом на користь такого твердження є інформація про обговорення концепції В. В. Мавродіна (що й лягла в основу згаданих «Тез») в Інституті історії АН СРСР (викладена на сторінках журналу «Вопросы истории»). Більшість дослідників, що були присутні на засіданні, відзначили вузькість наукової аргументації, покладеної в основу концепції. Вона в основному будувалась на лінгвістичних матеріалах (з багатьма зауваженнями автор теорії погодився). Але після 1954 р. ніхто вже не згадував про розбіжності в трактуванні джерел і не закликав до подальших розробок цього питання. Втім це не значить, що всі роботи дослідників 50—70-х років сьогодні нічого не варті. Частина з них (Є. О. Рідзєвської, М. М. Тихомирова, X. Ловмянського та ін.) перекладені в останні десятиліття, що свідчить про актуальність порушених у них тем.
Для сучасного стану вивчення давньоруської народності характерне використання різноманітних матеріалів з історії, археології, мовознавства, етнографії та антропології. Але мова може поки що йти лише про початок комплексного вирішення проблеми. При цьому, звичайно, не завжди вдається уникнути деяких помилок в інтерпретації, що зумовлюється специфікою кожної категорії матеріалів та незнанням доробок колег з суміжних дисциплін. Зокрема, етнографи використовують застарілі археологічні дані при характеристиці елементів поховального обряду, житлобудування в деяких регіонах, території розселення носіїв окремих археологічних культур. У той же час в історичних, а іноді й лінгвістичних дослідженнях штучно об’єднуються різні (хоча й однокорінні) ономастичні сполучення — етноніми і топоніми. Йдеться про час зникнення східнослов’янських «племінних» назв зі сторінок давньоруських літописів. Так, у багатьох дослідженнях зазначається, що уличі останній раз згадуються в літописах під 885 р., дуліби — під 907, поляни і тиверці — під 944, древляни — під 990, сіверяни — під 1183 і т. д., з чого робиться висновок про тривале використання назв племен у давньоруський час. Але про древлянське плем’я літопис останній раз згадує не під 990 р., а під 945—946 рр. — при описі походу на них княгині Ольги. Пізніше (977 р.) згадується древлянин — тобто житель «Деревської» землі. Ще пізніше (як і в більш ранніх повідомленнях) використовуються лише топоніми (а не найменування племені) «Дерева», «Деревська земля». Ще один приклад — начебто остання звістка про сіверян під 1183 р. Але це знову ж запис, що князь Володимир «йде на Сѣверьские городы», тобто використання терміна в географічному плані. Про сіверян (а точніше, про север) останній раз згадувалось за півтора століття до цього — у повідомленні про завоювання Чернігова Мстиславом 1024 р. Таких прикладів можна наводити багато. Тобто, власне етнічні назви — самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп — вже не трапляються в писемних джерелах наприкінці X — на початку XI ст. У пізніших літописних повідомленнях (після написання зводу 1037—1039 рр.) вони використовуються в історично-територіальному (або географічному) сенсі[743].
Серед праць 80-х років слід виокремити розробки Ю. В. Бромлея. Ним розкрита сутність такого поняття, як етнікос, тобто етнос, у вузькому розумінні даного терміна. Це історично сформована на конкретній території стійка сукупність людей з притаманними їм відносно стабільними особливостями культури (включаючи мову) та психіки, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від усіх інших утворень (самосвідомістю), що знайшло відображення в самоназві (етнонім-термін, про який вже йшлося вище). Крім того, дослідник зазначав, що серед компактних етнічних утворень особливе місце займають ті, що пов’язані з так званими соціальними організмами. Під ними розуміються окремі територіально-політичні (потестарні) спільноти, що являють собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. Утворення, що виникають при цьому (етносоціальні організми — скорочено есо), створюють сприятливі умови для стійкості етносу та його відтворення. Обидва терміни тісно пов’язані з поняттям народності, яка в докапіталістичних формаціях існувала головним чином у рамках соціальних організмів. Процес цей був складний і суперечливий, що зумовлюється ієрархічністю політичної структури та гострими протиріччями між відцентровими і доцентровими тенденціями. На створення нових етнічних об’єднань впливали такі фактори, як посилення міжплемінних контактів у міру зростання загальної кількості населення, наявність класової держави, міграції. Важливим є висновок дослідника про те, що етнічна
