Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Основним іноетнічним контингентом на півдні Русі на ранньому етапі існування держави були скандинави, а пізніше — кочівники. А на берегах Південного Дніпра, аж до чорноморських берегів, поряд зі степняками також мешкали групи східнослов’янського населення. Аналогічна ситуація прослідковується в Нижньому Подністров’ї і Попрутті. Слов’яни тут знаходились за межами давньоруської державної території, під якою, на слушну думку В. А. Кучкіна, слід розуміти власність організованого в державу класу експлуататорів, котрий за допомогою своїх органів влади встановлює на даній території свій адміністративний поділ, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, зобов’язуючи його утримувати державний апарат, сплачувати натуральні повинності і нести військову службу. Звичайно, не можна категорично стверджувати, що правляча верхівка Київської Русі зовсім не була зацікавлена в згаданих землях і не робила спроб включити їх у сферу свого постійного контролю. Адже протекторат над цими землями забезпечував князям вихід до міжнародних ринків. Але те, що давньоруські суд і дань не були в цих місцях постійними явищами протягом розглянутих століть, дозволяє етнічний стан згаданих східнослов’янських колективів визначати як «етнікос» (за термінологією Ю. В. Бромлея). Найімовірніше, вони не входили в східнослов’янський етносоціальний організм, хоч і підтримували зв’язки з Руссю.

Рис. 33. Написи на мечах.

Говорячи про відносну єдність східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу, не можна не згадати і про використання єдиних юридичних норм на всій території Русі, які були викладені у кодексі «Руська Правда» (в різних редакціях, з доповненнями), що починався із статті першої Короткої редакції: «...а ще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, любо Словении». Хотілося б також звернути увагу на наявність в багатьох інших, не згаданих в розділі, писемних джерелах XI—XII ст. мотивів єдності «Землі Руської». Це «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Пам’ять і похвала Володимиру» Іакова Мниха, «Києво-Печерський Патерик», «Слово о полку Ігоревім». Це стосується не тільки вітчизняних літературних джерел. Для францисканського монаха Плано Карпіні, як свідчать його розповіді в «Історії Монголів» про поїздку до Орди 1246 р., саме Київ у недавньому минулому був столицею країни. Таке розуміння державної єдності іноземцем ще в першій половині XIII ст. близьке до реальності. Такими були межі Русі в 40-і роки цього ж століття, як їх бачив автор «Слова про загибель Руської землі»:

«О свѣтло свѣтлая

и украсно украшена

земля Руськая!

И многими красотами удивлена еси...

Отсѣле до Угоръ,

от Угоръ и до Ляховъ,

от Ляховъ до Чаховъ,

от Чаховъ до Ятвязи

и от Ятвязи до Литвы,

от Литвы до Нѣмец,

от Нѣмец до Корѣлы,

от Корѣлы до Устьюга,

гдѣ тамо бяху Тоймичи поганий

и за Дышючимъ моремъ.

От моря до Болгарь,

от Болгарь до Буртасъ,

от Буртасъ до Черемисъ,

от Черемисъ до Мордви,—

то все покорено было богомъ

крестияньському языку поганьскыя страны».

Глава 4

Етнічний склад населення південноруських земель

З проблемою давньоруської народності нерозривно пов’язане питання етнічного складу населення країни, у тому числі й південноруських земель. З літописів відомо немало фактів різноетнічного складу населення цілого ряду міст, князівського оточення, бояр, церковнослужителів. Яскравою ілюстрацією тому є опис вбивства князів Бориса і Гліба, що пізніше були зараховані до сонму руських святих. Так, на Бориса здійснили напад вишгородські мужі боярські (більшість з них, звичайно, були слов’янами), а добили пораненого князя варяги. Разом з ним загинув слуга Георгій, родом з Угорщини. Борисового брата Гліба зарізав його ж кухар Торчин.

Найбільш різноманітною за етнічним складом населення була столиця держави. Б. О. Рибаков, аналізуючи дані давньоруських літописів та інші письмові джерела, прийшов до висновку, що в IX—XIII ст. «Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь і кривичі, і найняті варяги і торки («свої погані»), і датчани, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники[761].

Місто як один з найбільш важливих політичних і економічних центрів ранньосередньовічної Європи притягувало до себе вихідців з різних земель Русі та багатьох інших країн.

Слід відзначити, що археологічні матеріали та окремі об’єкти доповнюють інформацію про переселенців в автохтонне середовище й конкретизують значною мірою пункти і регіони розселення інородців. Але необхідно зробити застереження про використання окремих знахідок іноземного походження: вони могли попадати в іншу частину світу (у тому числі й на Русь) не тільки у зв’язку з переселенням того чи іншого індивіда, але й шляхом торгових операцій. Це, зокрема, стосується зброї, яка в період раннього феодалізму поступово втрачає ознаки, за якими можна визначити, якому етносу вона належала, у зв’язку з тим, що поширення військово-технічних досягнень набуває майже повсюдний характер. Набагато об’єктивнішим є використання закритих археологічних комплексів, серед яких, звичайно, в даному плані найбільш інформативними є поховальні пам’ятки.

Висвітлюючи в одному з попередніх розділів питання про становлення феодальних відносин на південноруських землях у перші століття існування Київської Русі, ми вже вказували на різноетнічний склад великокнязівських дружин, зокрема в місцях дислокації гарнізонів на Чернігівщині. Археологами на ряді некрополів X ст. були виявлені, крім поховань місцевого населення за обрядом кремації, могили переселенців з Правобережжя Дніпра, похованих за обрядом інгумації в підкурганних ямах. Були серед них і неслов’янські захоронення, про які мова піде далі.

Розглянемо важливу деталь проведення поховального ритуалу, яка дозволяє глибше зрозуміти взаємовідносини між окремими членами цих воєнізованих колективів. Так, під час недавніх робіт на курганному могильнику в с. Табаївка на р. Білоус, який був кладовищем жителів літописного міста Оргоща (розкопки тут проводились в дореволюційні та післяреволюційні часи), крім відомого для цієї пам’ятки обряду кремації, були виявлені поховання за обрядом інгумації. Більш детальне вивчення комплексів показало, що над рештками померлих у першому випадку насипались кургани значних розмірів, а в другому — невеликі. Тому можна робити висновок, що в проведенні автохтонного для Чернігівщини X ст. обряду трупоспалення брала участь значно більша кількість людей, які мали давні родові відносини (вони ж і насипали великі кургани), а в другому — в похоронах брало участь менше людей. Частина обов’язкових ритуальних дій (у тому числі й насипання курганів) була вже значною мірою суто символічною.

Ще одна деталь, що дозволяє відрізнити місцеве населення від вихідців з інших територій, виявлена на могильнику біля с. Клонів поблизу літописного Любеча. Тут кургани з рештками похованих за обрядом інгумації в ямах знаходились на деякій відстані