Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Серед згаданих літописних племен явно вирізняються поляни, про яких літописець сповіщає, що «...бяху мужи мудри и смислени». Особливий інтерес до цього об’єднання викликаний не тільки їх лідерством у соціально-економічному житті східних слов’ян, але й роллю в етнічній консолідації. За висловом того ж літописця: «...поляне, яже нынѣ зовомая Русь». Таке значення полянського союзу не узгоджується з визначеною за археологічними даними їхньою територією. Одним з принципових питань, що по-різному вирішується окремими дослідниками, є кордон між полянами і сіверянами по Дніпру. Деякі дослідники значну частину Чернігівщини вважають полянською, інші ставлять питання про парадоксально невелику за розмірами територію полян на Правобережжі Дніпра (Київщина — до р. Ірпінь, Канівщина і Поросся, а то й тільки Постугнення).
В результаті досліджень останніх десятиліть отримані нові дані, котрі дозволили уточнити археологічну ситуацію по обох берегах Середнього Дніпра: лівий берег в основному багатий пам’ятками волинцевської та роменської археологічних культур, правий— культури Луки-Райковецької, а також типу Сахнівки. Тож наявні пам’ятки археологічних культур, що за часом передували епосі існування Давньоруської держави, дають змогу говорити про те, що по берегах згаданої вище ріки мешкали різні племінні східнослов’янські угруповання. Це підтверджується і антропологічними даними: якщо на Правобережжі переважає відносно широколиций антропологічний тип, то на лівому березі — вузьколиций[738]. Крім цього, основний центр полянського об’єднання — Київ — з найбільш ранніх часів мав тісні міжплемінні контакти[739]. Про це свідчать і деякі фольклорні дані. Так, у чернігівських легендах відзначалось «примучення» мешканців міжріччя Дніпра і Десни древлянами — населенням східноволинської території.
Рис. 29. Інвентар дружинного поховання Табаївського могильника.
Згідно з цими матеріалами, логічно припустити, що полянський союз з самого початку був різноплемінним об’єднанням. У попередній період до нього могли входити якісь племена чи частини племен, що відокремились (за політичними, воєнними чи економічними мотивами) від літописних древлян, сіверян та уличів. Інтеграційні процеси проходили в той час не досить інтенсивно, а тому нові конфедерати зберігали в своїй матеріальній культурі і звичаях старі етнографічні традиції. Це не дозволяє зафіксувати археологічно чіткі кордони нової спільноти, хоч вона стала провідною в історичному розвитку східних слов’ян. Якраз різноплемінний характер полянського союзу, де старі родові звичаї були ослаблені, а старі суспільні структури не так сильно чинили опір іноваціям, дозволив населенню Середнього Подніпров’я швидше, ніж іншим, йти шляхом класоутворення. Поступово термін «Русь», який (що вже відзначалось) ототожнювався з терміном «Поляни», почав поширюватись на весь східнослов’янський світ. Як зазначається в «Повісті минулих літ», «Се бо токмо словенск язык на Руси: Поляне, Древляне, Полочане, Дрьгъвичи, Север, Бужане, зане седоша на Бугу, послеже же Велыняне».
Глава 2
Етнічні процеси в IX—XI ст.
Наступним етапом у розвитку східнослов’янського суспільства була епоха Київської Русі — утвердження першої держави в історії цього слов’янського угруповання. Її історія поділяється на два періоди: час існування єдиної ранньофеодальної монархії та епохи удільних князівств, коли в Південноруському регіоні сформувались Київська, Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська та Переяславська землі. Треба відзначити, що етнічний розвиток східних слов’ян наприкінці І — у перші століття II тис. н. е., на думку багатьох, пов’язаний з формуванням та існуванням давньоруської народності. Адже, як і інші феодальні держави, Русь не була державою національною. Виникнення таких держав — справа більш пізнього часу, коли починає формуватися буржуазна система відносин і народність поступово трансформується в націю; коли національна свідомість набуває загальноісторичного змісту[740].
Але ще в минулому столітті в історіографії з’явилась концепція, що намагалась обмежити етнічну основу Русі тільки предками російського народу. Йдеться, передусім, про роботи М. П. Погодіна та О. С. Соболевського, в яких пропагувалась думка, що населення Київської Русі становили великороси. Колонізація північносхідної околиці Русі (Ростово-Суздальська земля) нібито призвела до певного переселення населення у вказаному напрямі (перенесення столиці до Володимира-на-Клязьмі). Татаро-монгольська навала призвела до повної ліквідації стародавнього населення Середнього Подніпров’я, яке частково було знищене фізично в часи самої навали, частково ж під тиском завойовників відійшло на північ та північний схід. Утворений цим переселенням демографічний вакуум у наступні часи, мовляв, був заповнений українцями, котрі прийшли з Карпат. А навколо Києва ще в XIV—XV ст. розмовляли російською мовою. Таким чином, український народ згаданими авторами вважався таким, що аж ніяк не причетний до історії Київської Русі, а остання була тільки етапом в історії винятково російського народу.
Цю гіпотезу було піддано конструктивній критиці В. Б. Антоновичем, А. Ю. Кримським та іншими дослідниками. Особливо обґрунтовано виступав М. С. Грушевський, розробляючи автохтоніську теорію. Слід відзначити, що з його боку йшло більш коректне висвітлення питання, нюанси якого не може зрозуміти дехто і тепер. Мова йде про терміни «Слов’яни», «Русь», «Україна», які дослідник використовував певною мірою як синоніми при обґрунтуванні думки про постійне проживання на півдні Східної Європи місцевого населення, котре в середньовічні часи нікуди не мігрувало в своїй масі і тому може вважатись (і було) предками сучасних українців. На підтвердження такого розуміння позиції М. С. Грушевського можна навести слова самого вченого, який в одній зі своїх робіт, згадуючи про Чорне море як «руське», уточнює: «...українське, говорячи теперішньою термінологією»[741].
У перші десятиліття XX ст. при подальших дослідженнях етнічних процесів у Східній Європі середньовічних часів термін «народність» почав використовуватись все ширше (В. О. Пархоменко та інші), хоча в нього не вкладали сучасного змісту. Паралельно з ним існували й поняття «руське плем’я» (О. О. Шахматов), «руський народ» (Б. Д. Греков). Уже в післявоєнний час «народність» була розглянута в теоретичному плані (В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, В. Й. Довженок, Д. С. Лихачов, П. П. Толочко та ін.). Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність впродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX—XIII ст.
На користь такого твердження свідчить ряд фактів. Це, насамперед, існування єдиної давньоруської мови (хоч вона мала й діалектичні особливості в окремих регіонах). Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових
