Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Для колочинської культури характерні безкурганні ґрунтові могильники, що інколи нараховують понад 100 поховань. Усі поховання здійснені за обрядом тілоспалення. Кремація відбувалася за межами могильної ями. Кальциновані кістки вміщено в урни, якими слугували звичайні горщики, або безпосередньо в невеликі ямки округлої форми.
У похованнях інколи містяться особисті речі небіжчика, що побували в поховальному вогнищі, а також уламки глиняних посудин, які були навмисно розбиті й переважно також перепалені. Частіше, порівняно з празькими і пеньківськими старожитностями, у похованнях знаходяться посудини-стравниці із жертовною їжею, кістки жертовних свійських тварин.
Специфічним глиняним посудом колочинської культури є слабопрофільовані (тюльпаноподібні і банкоподібні) та ребристі (циліндроконічні) горщики. Колочинській культурі також притаманні речі комплексу «старожитностей антів» (великі пальчасті фібули, пряжки і металеві деталі воїнських поясів, шийні гривни тощо).
Остання чверть І тис. н. е. характеризується різким збільшенням кількості слов’янських поселень, їхньої площі та кількості жител на них, появою городищ, використанням нових знарядь праці, запровадженням нових систем рільництва, зростанням об’ємів ремісничого виробництва, що свідчить про піднесення соціально-економічного розвитку напередодні утворення Київської Русі.
На території від Дніпра на сході до Карпат на заході і від Прип’яті на півночі до пониззя Дунаю на півдні пам’ятки празько-корчацької та пеньківської культур трансформувалися у пам’ятки райковецької культури VIII–X ст., яких налічується понад 500.
Райковецька культура представлена селищами, городищами, святилищами та могильниками. Переважну більшість складають селища, що розташовувалися групами («гнізда поселень») навколо городищ. Житла на селищах розміщені групами. Вони утворюють колективні садиби зі спільним господарським майданчиком, на якому містилися господарські споруди, ями-льохи, вогнища просто неба тощо. З’являються також індивідуальні садиби. Окремі місця на селищах мали ремісничі майстерні, гончарні та залізоплавильні горни.
Городища розташовані на берегових мисах і підвищеннях. Вони поділяються на городища-сховища, що не мали постійної забудови, і адміністративно-господарські центри, територія яких була забудована житлами, майстернями та господарськими спорудами.
Городища обох типів мали складну систему укріплень, що включала дерев’яні конструкції, земляні вали і рови. Основну роль у фортифікації відігравали дерев’яні стіни різних типів. Найпростішим і найпоширенішим був частокіл. Відомі також стіни, основу яких складали вертикальні стовпи-стояки. Між ними закладалися горизонтальні колоди (Біла, Грозинці та ін.). Інколи стіни мають вигляд суцільного ряду зрубів (Ревне).
Ззовні дерев’яні оборонні стіни зміцнені глиняними укосами, які часто мали крепіду — кам’яну або із цегли-сирцю. Із внутрішнього боку вони підкріплювалися наземними довгими будинками — континами.
Основним типом жител райковецької культури є традиційна для слов’ян квадратна або прямокутна напівземлянка з піччю прямокутної форми, складеною з каменя, рідше з округлою глиняною піччю з купольним склепінням на дерев’яному каркасі. На печах часто розташовані великі глиняні жаровні для сушіння збіжжя. Cтіни жител мали стовпову або зрубну конструкцію. Покрівля була двосхилою, її верхню частину закріплювали на сволоку, що спирався на стовпи.
Поховальні пам’ятки райковецької культури представлені ґрунтовими та курганними могильниками. Поховальний обряд — тілоспалення.
На ранньому етапі райковецької культури використовувалися ліпні горщики з найбільшим розширенням у верхній частині у вигляді опуклого плеча, звужені до дна, менше округлобоких та слабопрофільованих тюльпаноподібних. Другим за кількістю типом посуду є миски конічної або округлобокої форми, невеликою кількістю представлені кухлі та сковорідки. Усі види посуду часто прикрашені по вінцях защипами, ямками, насічками, інколи наколами гребінцевого штампу прикрашався тулуб. Згодом, з IX ст., поширюються горщики, виготовлені на повільному гончарному крузі місцевими ремісниками, за формами близькі до ліпних.
Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі зроблені із заліза та сталі. З кольорових металів виготовлені прикраси і деякі деталі одягу — дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, різноманітні підвіски і пряжки, платівчасті браслети, каблучки. Скляні намистини і пронизки були імпортом.
У межах території райковецької культури літопис вказує низку племен Правобережного Подніпров’я і Подністров’я — полян, уличів, древлян, волинян (бужан, дулібів), хорватів, тиверців. Проте типологічна одноманітність пам’яток райковецької культури поки що не дає змоги визначити особливості матеріальної культури, властиві кожному із цих племен. У Х ст. пам’ятки райковецької культури трансформувалися в давньоруську культуру.
Унаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празько-корчацької культури або їхній прямих нащадків на межі VІІ–VІІІ ст. формується волинцевська культура. Це не була масова міграція або військова експансія, радше розселення на землях, що перебували у певному запустінні внаслідок хозарських набігів.
Ареал волинцевської культури охоплює Лісостеп, південні райони Полісся Дніпровського Лівобережжя та суміжні райони Росії і Білорусі. На заході територія пам’яток волинцевської культури поширюється на Правобережні райони Київського Подніпров’я. Пам’ятки волинцевської культури датуються VIIІ ст.
Переважну кількість пам’яток складають неукріплені селища, на більшості яких нараховується 10–20 жител-напівземлянок. Єдиним волинцевським городищем є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. Ця пам’ятка (площа 7 га, понад 60 жител), очевидно, виконувала функції великого торговельно-ремісничого й адміністративного центру.
Стіни жител здебільшого мали каркасно-стовпову конструкцію. Поширені були також зруби, складені з колод, часто підтесаних із внутрішнього боку. Кубоподібні глиняні печі, основи яких вирізували у материковому (лесовому) останці, залишеному в котловані, або виліплювали зі спеціально принесеної глини, розміщалися в одному з кутів житла. Склепіння печі складалось з глиняних вальків, черінь часто викладали уламками глиняного посуду. Характерною деталлю внутрішнього облаштування жител є пристінні виступи, залишені в котлованах, що могли бути основою для лав-лежанок.
Поховальними пам’ятками волинцевської культури є ґрунтові (безкурганні) могильники. Поховальний обряд — тілоспалення, що проводилося в спеціальному місці на краю могильника. Рештки кремації вміщено в урни разом з особистими речами. Урни разом із посудинами-стравницями встановлені на неглибоких площадках і присипані зверху землею та прикриті шаром дерну.
Основу волинцевського керамічного посуду складають ліпні горщики з опуклим плечем, звужені до дна. Побутували також слабопрофільовані (банкоподібні) посудини, округлобокі миски, кухлі, сковорідки.
Серед інших синхронних слов’янських старожитностей волинцевська культура вирізняється своєрідним посудом чорного або брунатного кольору, виготовленим на гончарному крузі. Гончарні горщики волинцевського типу мають конічний корпус, чітко виділені плечики та високу вертикальну (циліндричну) шийку. Їхня поверхня, як і нечисленних округлобоких мисок, прикрашена пролощеними та врізними хвилястими і прямими лініями. Відомі і ліпні наслідування таких гончарних горщиків.
Кількість такого посуду на пам’ятках волинцевської культури, звичайно, невелика, лише на Битицькому городищі він становить значний відсоток. Цей посуд не має місцевих традицій у середовищі ранньосередньовічних слов’янських старожитностей та, ймовірно, поширився тут завдяки контактам слов’ян з алано-болгарським населенням, яке входило до складу Хозарського каганату.
У другій чверті VІІІ ст. на слов’янські племена посилився тиск Хозарського каганату. Хозарським форпостом на слов’янських землях вважається Битицьке городище. Можливо, із цими подіями пов’язані лівобережні скарби — Харівський, Фативізький і Андріяшівський, до складу яких входили срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривни, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки.
Битицьке городище функціонувало протягом порівняно обмеженого (не більше як 50 років) проміжку часу і загинуло внаслідок нападу в другій половині VІІІ ст., що відбиває суттєві зрушення в історії населення Дніпровського Лівобережжя. Саме в другій половині VІІІ ст. на основі волинцевської культури формується роменська. Докорінним чином змінюється характер поселенських пам’яток — провідним їх типом стають городища, суттєво змінюється поховальний обряд — поширюються поховання під курганами, зникає гончарний посуд
