Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

У всьому ареалі черняхівської культури існує вражаюча однотипність посуду, виготовленого на гончарному крузі — кухонного (опуклобокі горщики і миски з шорсткою поверхнею), столового (лощені миски, вази, кухлі, глеки) і тарного (піфоси), а також кістяних гребенів, металевих деталей одягу (бронзові фібули, пряжки), намиста, підвісок. При цьому зберігається певна різноманітність типів жител, поховального обряду і ліпного посуду, що свідчить про присутність у складі черняхівської спільності різних етносів. Зокрема, на пам’ятках її північно-західної периферії становили більшість слов’яни.

Друга чверть I тис. н. е. характеризується активізацією економічних зв’язків з римськими провінціями. Амфори, в яких завозили вино та оливкову олію, відомі майже на всіх досліджених черняхівських пам’ятках. Важливими предметами імпорту були скляні келихи, намиста зі скла, напівдорогоцінного каміння, мушлі та ін. Римські денарії, очевидно, потрапляли до «варварів» у результаті торгово-обмінних операцій як контрибуція, викуп за полонених, подарунки вождям.

Найвищої могутності остготи досягли у IV ст. під час правління короля Германаріха (Ерманаріка, Херманаріка). У писемних джерелах це об’єднання отримало назву «держава Германаріха». Серед підкорених Германаріхом народів Йордан називає венетів. Їх він вважав прямими предками венетів, антів і склавінів VI ст.

Значна частина слов’янських племен не увійшла до остготського військово-політичного об’єднання, завдяки чому зберегла свою самобутню культуру. Зокрема, північніше черняхівської культури, на широкій смузі на межі лісу і лісостепу в III–V ст. давньослов’янські племена створили спільність, представлену київською культурою. На півдні вона межувала із черняхівською, а на півночі — з балтськими племенами. Ареал київської культури охоплює Подесення й Посейм’я, а також верхів’я Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра ці пам’ятки поширені від Могильова на півночі до Канева на півдні.

Київська культура є специфічним культурно-хронологічним комплексом пізньоримського періоду. Вона сформувалася внаслідок складної перебудови пізньозарубинецьких традицій та їхньої інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами. Завдяки своєму географічному положенню київська культура була за межами провінційно-римських впливів.

Поселення київської культури розташовані на надзаплавних терасах, інколи — на підвищеннях у заплавах річок. Основна маса жител є напівземлянками зі стінами зрубної або каркасно-стовпової конструкції і відкритим вогнищем. Поховальний обряд — кремація. У могильних ямах інколи зустрічаються металеві деталі одягу (фібули, пряжки), уламки перепаленого посуду. Увесь керамічний посуд київської культури ліпний. Це горщики і корчаги, плоскі диски — покришки або сковорідки (коржівниці). Невелику групу складає столовий посуд — чорнолощені миски і вази.

Київська культура пов’язує зарубинецькі та пізньозарубинецькі пам’ятки з ранньосередньовічними слов’янськими пам’ятками колочинської і пеньківської культур. Тому носії київської культури вважаються безпосередніми предками ранньоісторичних слов’ян (венетами Йордана).

Частина населення київської культури входила до складу черняхівських громад. Ланцюжок черняхівських поселень із праслов’янською традицією тягнеться від верхів’їв Дністра і Західного Бугу через Середнє Подніпров’я до вододілу Дніпра і Дону. На початку IV ст. окремі групи носіїв черняхівської культури з виразною вельбарською традицією просунулися на північ від Стугни, витискаючи населення київської культури в Чернігівське Подесення. Така ситуація досить точно відповідає описаним Йорданом війнам Германаріха з венетами. Текст Йордана не дає певної локалізації земель венетів. Можна лише припускати, що вони розташовувалися на північ від готських володінь, на межі лісостепової та лісової зон Східної Європи. Імовірно, деяка частина слов’янського населення в південній частині Середнього Подніпров’я й особливо на сході Лівобережжя потрапила в політичну та економічну залежність від «держави Германаріха».

375 р. у володіння Германаріха увірвалися гунни. Їхні військові успіхи досягалися завдяки вправним вершникам та якісному озброєнню. Попри упертий опір, гунни досить швидко розгромили «державу Германаріха». Йордан зазначає, що після смерті Германаріха 375 (376) р. анти намагались відновити свою незалежність, але зрештою були розбиті його наступником Вінітарієм. Слов’янський правитель (regemque) Бож (Бооз) та 70 антських знатних людей — «найперших» (primatibus) були страчені. Писемні джерела не дають змоги чітко визначити, де саме відбувалися ці драматичні події, але безумовно вони пов’язані з територією України.

Зрештою остготське об’єднання розпалося, готи покинули Південно-Східну Європу й пішли на Захід. Цей рух захопив і інші східноєвропейські племена, які перебували в орбіті готських королів.

Умови життя населення, що лишилося в лісостеповій частині Подніпров’я, докорінно змінилися. Гуннська навала призвела до занепаду економічного життя і руйнації системи зв’язків, що склалася за часів панування Римської імперії. Життя на більшій частині поселень черняхівської культури припинилося. Протягом відносно нетривалого періоду (близько 50 років) яскрава черняхівська культура занепала. Здобутки в агрокультурі, ремісничій галузі (використання гончарного круга, складні ковальські схеми, ювелірні технології тощо) звелися нанівець.

Гуннська навала сколихнула весь варварський світ, спонукаючи до міграції величезну кількість населення. Почалася доба Великого переселення народів. Намагаючись здобути нові землі, «варвари» розселялися на території Західної Римської імперії.

Гуннська держава досягла найбільшої могутності в часи Аттіли (434–453), влада якого поширювалась на схід майже до Волги й на захід до Рейну. Підкорені народи були змушені платити данину та брати участь у військових походах.

Частина слов’ян, яка потрапила в залежність від гуннів після розгрому «держави Германаріха», також брала участь у походах по Європі. Посол Східної Римської імперії до ставки Аттіли 448 р. Пріск Панійський записав почуті там слов’янські слова: мед (medos), страва (strava — тризна за небіжчиком).

Після раптової смерті Аттіли (453 р.) і нищівної поразки гуннів 454 р. гуннська держава розпалася. Вожді підлеглих гунам племен, зокрема слов’янських, швидко відновили свою владу. В Європі виникла строката суміш різних, здебільшого східногерманських, «варварських королівств» і племінних об’єднань.

Саме цей час пов’язаний з появою на історичній арені нової етнічної спільності — слов’ян — нащадків носіїв київської культури і населення північної частини черняхівського ареалу. На їх основі cформувалися нові культури ранньосередньовічного періоду. У V–VІІ ст. писемні джерела фіксують вихід слов’ян на історичну арену вже під своїм власним ім’ям.

Цей період є ключовим моментом в історії слов’ян. Слов’яни звільнилися від військової й політичної залежності як від готів, так і від гуннів. Саме протягом цих трьох століть слов’яни не лише вперше з’являються на історичній арені під власним ім’ям, а й об’єднані в могутні воєнні союзи, здійснюють напади на Візантійську імперію, розселяються у Подунав’ї і на Балканах, у межиріччі Одеру і Ельби, доходять до Балтійського узбережжя та просуваються у північно-східному напрямку, колонізуючи землі східних балтів і фінно-угорських племен. Велика слов’янська міграція стала одним з визначальних чинників європейської історії і заключним етапом Великого переселення народів. Велике розселення слов’ян започаткувало поділ слов’ян на чималі групи, які заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів.

У добу великого розселення слов’яни брали активну участь у європейських подіях і завдяки цьому потрапили у поле зору візантійських політиків та істориків. Візантійські автори VI–VII ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протектор, Феофілакт Симокатта наводять інформацію про слов’ян як численний народ, що бере активну участь у подіях на Дунаї та Балканах.

Йордан подає три назви сучасних йому слов’янських угруповань — склавини, анти, венети, при цьому зазначає, що всі групи слов’янського люду походять зі спільного кореня і в давнину називалися одним іменем — венети (венеди). З праці Йордана випливає, що венети, анти і склавини VI ст. є прямими нащадками венетів IV ст., з якими воював Германаріх.

Згадка Йорданом в одному ряду зі склавинами антів і венетів не лишає сумнівів у тому, що йдеться саме про слов’янські племена,