Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Унаслідок великого розселення слов’ян істотно змінився етнічний склад балканських земель. Здебільшого місцеві жителі на Балканському півострові, передусім фракійці й іллірійці, а також багато інших племен, які в різний час тут оселилися, були поступово слов’янізовані. Також у низці регіонів — у Греції, Албанії, Румунії — слов’яни розчинилися серед місцевого населення. Нащадками слов’ян, які розселилися на Балканському півострові, стали південнослов’янські народи.
Після зникнення з історичної арени на початку IX ст. держави аварів основним населенням Середньодунайського регіону стали слов’яни, які не були асимільовані і зберегли свою самобутність. Про це свідчать археологічні матеріали Чехії, Моравії і Словаччини, Нижньої Австрії та округа Балатон, басейнів Драви і Сави.
У 895 р. у Карпатській улоговині з’явилися угорці (мадяри). На початку X ст. вони заселили значні території у басейні Тиси і долину Середнього Дунаю. Опір місцевого, переважно розрізненого слов’янського населення, був швидко придушений. Відтоді починається історія Угорської держави.
Шлях на Віслу, Одер і далі, далі...
Празько-корчацьке населення Верхнього Подністров’я та Галичини в першій половині VІ ст. розпочало рух на захід уздовж північних схилів Карпат, а також лівосторонніми притоками Західного Бугу. Невдовзі ці племена заселили верхів’я Вісли, межиріччя Сана й Західного Бугу, південну Сілезію. Північніше празько-корчацьких пам’яток на території Центральної й Північної-Західної Польщі до Вісли на сході в VI–VII ст. була поширена дзєдзіцька культура. Ця культура є окремою групою ранньосередньовічних слов’янських старожитностей, яка, можливо, відповідає надвісленським венетам Йордана.
Процес формування дзєдзіцької археологічної культури зумовлений взаємодією населення празько-корчацької культури з місцевим східногерманським населенням під час просування на північ. На думку дослідників, слов’яни чисельно домінували серед носіїв дзєдзіцьких старожитностей від часу їх становлення.
Найбільш яскраво самобутність дзєдзіцької культури виявляється в домобудівництві та формах глиняного посуду. На поселеннях переважають наземні зрубні житла із досить великим заглибленням у долівці в центральній частині. Опалювалися вони вогнищами з одно- або двошаровою кам’яною кладкою.
Серед глиняного ліпного посуду дзєдзіцької культури переважають низькі широкогорлі горщики, хоча є нечисленні видовжені, які нагадують празько-корчацькі. Значно більшою кількістю, ніж в інших слов’янських культурах, тут представлені миски.
Поховальні пам’ятки цієї культури не відомі. Імовірно, застосовувався обряд кремації, який погано фіксується або зовсім не фіксується археологічно (приміром, розсіювання решток кремації на поверхні ритуального майданчика).
Племена дзєдзіцької культури просувалися на захід, у межиріччя Одеру й Ельби, у Мазовію та в Балтійське Помор’я. У другій половині VI — на початку VII ст. племена дзєдзіцької культури підійшли до Жарновецького озера і гирла Вісли, де стали сусідами прусів.
У VII–VIII ст. на території Польщі формуються нові слов’янські племінні об’єднання — вісляни у верхів’ях Вісли, поляни у межиріччі середніх течій Одри і Варти, слензяни — по обох берегах Одри, південніше полян, лендзяни на правобережжі Вісли, між гирлами Сана і Вепжа, поморяни на узбережжі Балтійського моря. У VII ст. виникає Краків — племінний центр віслян. Племінним центром полян був град Гнєзно, започаткований наприкінці VIII ст.
Від рубежу VІ–VІІ ст. носії дзєдзіцької культури почали розселятися в межиріччі Одеру та Ельби. У південно-західній частині регіону вони зіткнулися із міграційним потоком слов’ян — носіїв пам’яток празько-корчацької культури, які просувалися сюди з території Чехії. Взаємодія цих двох слов’янських угруповань протягом середини — другої половини VІІ ст. сформувала низку археологічних груп, що репрезентують північно-західне відгалуження слов’янства. Особливо велика кількість слов’янських могильників і поселень розташована по Ельбі та її притоку Заале.
На кордонах держави франків
Рухаючись на захід, слов’яни досягли рубежів ще однієї імперії (на той момент ще майбутньої — її проголосять у ІХ ст. і назовуть «Священною Римською»). У «Хроніці Фредегара» слов’яни вперше згадуються на Ельбі і Заале на початку VII ст., коли відбулося їхнє зіткнення з франками на кордоні в Тюрінгії. Спочатку слов’яни фігурують як військові супротивники франків, які зупинили їхнє просування на схід і південний схід. Згодом слов’яни згадуються як рівноправні партнери франкських можновладців. Судячи з усього, близько рубежу VІІ–VІІІ ст. було встановлено кордон по Ельбі між Королівством франків і слов’янами.
Під час міграції відбулося перегрупування племен. Ця обставина, а також вплив германського населення створили умови для виникнення тут нових слов’янських угруповань. Таким чином на території сучасної Німеччини утворилися дві групи західних слов’ян — південно-західна (сербсько-лужичанська), пов’язана своїм походженням з населенням празько-корчацької культури, і північно-західна (полаби, поморяни), пов’язана з розселенням вихідців з ареалу дзєдзіцької культури.
«Баварський Географ» IX ст. називає 12 союзів слов’янських племен, серед яких виділяються і дрібніші племена. Великі союзи слов’янських племен на той час були у ободритів (бодричів), велетів (лютичів), лужичан, сорбів (сорбичів).
Якщо колонізація Подунав’я і Балканського півострова відбувалася в умовах постійних військових сутичок із Візантійською імперією та аварами, то розселення слов’ян на Східноєвропейській рівнині відбувалося поступово і відносно спокійно. Хоч інформація про ці процеси в писемних джерелах відсутня, вони надійно зафіксовані археологічно. Археологічні матеріали свідчать, що й ці напрямки не поступалися за потужністю південно-західному міграційному потоку.
Розселення слов’ян на північний схід істотно змінило племінні кордони. Утворився своєрідний симбіоз місцевого балтського і фінно-угорського населення і прийшлих слов’ян, що відображено в матеріальній культурі. Так сформувалися племінні об’єднання кривичів, ільменських словен, дреговичів, в’ятичів, радимичів. Слов’янський компонент на північних і північно-східних землях постійно нарощувався, відбувалася слов’янізація місцевого населення.
Велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі, що почалося передусім з території України, започаткувало поділ слов’ян на окремі етнічні групи, які заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів і держав.
Слов’яни і Русь, початок
Любомир Михайлина, Наталія Абашина
На ІХ ст. слов’яни вже займали на теренах Європи великі території, де повним ходом йшов процес формування держав. «Славінії» згадувано вже візантійцями у VI ст., а у VII ст. ми бачимо вже державу на чолі з «королем Вендів» Само (так його величали у франкській хроніці). Далі настає черга князівств (Велика Моравія), герцогств (Хорутанія) тощо на чолі з колишніми вождями та уславленими в битвах полководцями. Згадані у зв’язку з походом Віщого Олега на Константинополь на початку Х ст. «великі князі» теж очолювали відповідного рівня держави на землях, які невдовзі увійдуть до складу Русі із центром у стольному граді Києві. А тепер про те, як це все державотворення відбувалося.
Суспільство
У ті далекі часи стрижнем соціальної організації слов’янського суспільства була община, відома з писемних джерел під назвою «верв». Первинну ланку общини являла собою велика патріархальна сім’я з трьох і більше поколінь кровних родичів по батьківській лінії, що вели спільне господарство. Археологічними дослідженнями простежено стійку закономірність розташування жител та господарських споруд на території селищ другої половини І тис. н. е. Розкопані повною площею селища Рашків І, Рашків ІІІ, Кодин складалися з жител, в яких мешкала парна (мала) сім’я, розміщених окремими групами на певній віддалі одна від одної. Кожна з таких груп мала господарський майданчик спільного користування з ямами-погребами та спорудами
