Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Слов’янські общини утворювали складні поселенські культури, що об’єднували від 3–5 до 8–10 селищ, відомі під назвою «гнізда поселень». Відстань між селищами у таких поселенських структурах не перевищує 5 км і, зазвичай, становить 0,5–2 км. Гнізда поселень мали достатньо складну структуру, до якої, крім селищ, входили також городища, святилища і могильники. Відстань між гніздами поселень не менше ніж 5–10 км, інколи до 30–40 км. Гніздо одночасних поселень разом з його ресурсною базою у вигляді землеробських угідь, пасовищ, лісів тощо займало площу до 70–80 кв. км та є археологічним відповідником племені.
Плем’я було самодостатнім соціальним організмом, що складався із сукупності етнічно споріднених общин. Етнічна спільність у ньому поєднувалася із соціально-політичною структурою на чолі з вождем. Така соціально-політична організація отримала назву «вождівство» або протодержава-чіфдом (від англ. сhief — «вождь»).
Об’єднуючим ядром племені були общинні центри, роль яких відігравали городища. Вони посідають особливе місце серед звичайних селищ і відрізняються від останніх наявністю дерев’яно-земляних укріплень і топографічними умовами розташування, оскільки влаштовані з урахуванням захисних властивостей рельєфу.
Відомі також «гнізда» поселень, де городища не виявлені, а у деяких виявлено два городища, які належать до різних типів (городища-сховища, городища — адміністративно-господарські центри, городища-святилища). Наявність різних типів городищ, а також їхня відсутність у деяких гніздах поселень пояснюється різним рівнем розвитку вождівства.
Наприклад, у складі Ревнянського «гнізда» поселень ІХ ст. було два розташованих поряд городища. Одне з них (Ревне І) мало вільний від житлової забудови укріплений майдан, на якому виявлено довгі будинки громадського користування, могильник, спільне місце спалення небіжчиків та культовий майданчик. Друге городище (Ревне ІІ), що розташовувалося неподалік, було забудоване житлами-напівземлянками, ремісничими майстернями та іншими господарськими спорудами.
Особливий інтерес викликають довгі будинки громадського користування — праобраз контин, відомих за писемними джерелами. Ці будинки-контини слугували сховищами общинних припасів і цінностей, були місцями народних зборів, релігійно-обрядових церемоній і спільних бенкетів-братчин. Археологічними дослідженнями встановлено їхні значні розміри (500 кв. м і більше). Усередині будинків, у їхній долівці виявлені тілопальні поховання (Ревне, Біла), що свідчать про здійснення тут релігійних обрядів, що пов’язані з культом предків. Тут же виявлено велику кількість ритуально розбитого посуду, який використовували під час громадських бенкетів-братчин. Поряд із довгими будинками (Добринівці) виявлені великі ями-погреби, в яких зберігалися общинні припаси.
Більш ранніми городищами, відомими з часів празької культури (Зимно), були городища, на укріпленому майдані яких не було звичних стаціонарних жител-напівземлянок, через що вони одержали назву городища-сховища. За оборонними стінами таких городищ у випадку зовнішньої небезпеки знаходило захист населення навколишніх селищ. Городища-сховища не обмежувалися лише військово-оборонними функціями. Вони були центрами громадського життя общини, про що свідчать виявлені тут вздовж оборонних стін довгі будинки громадського користування. Біля городищ-сховищ, в однакових із ними топографічних умовах, розташовані невеликі селища. За умов відсутності на городищах постійно проживаючого населення, мешканці таких селищ дбали про охорону цих общинних центрів і підтримували у належному стані оборонні споруди, що могло передбачати їхній певний щабель у ієрархії общини.
Вищого рівня були городища — адміністративно-господарські центри племен і племінних союзів із щільною забудовою укріпленого майдану житлами-напівземлянками, ремісничими майстернями й іншими спорудами господарського призначення. Очевидно, за оборонними стінами таких городищ мешкав вождь і його оточення, а також зосереджувалося ремісниче виробництво, що працювало на забезпечення потреб верхівки вождівства.
У VIII–IX ст. значно збільшується кількість городищ, формується їхня структура — укріплений «град», захищене валом передграддя і відкрите селище (підграддя). Городища-сховища і городища — адміністративно-господарські центри, маючи достатньо потужні дерев’яно-земляні фортифікації, виконували військово-оборонні функції.
Як на рівні общини, так і племені найвищим органом влади було віче — народні збори. Воно складалося з голів сімей і старших чоловіків. Віче вирішувало всі господарсько-майнові, військові і політичні питання, а також було наділено судовою владою. Племінне віче могло розпоряджатися статусом і майном кожного члена племені, а також було розпорядником земель. Віче проводило межування між общинами і усередині общин — між родами і сім’ями. Віче обирало племінного вождя — князя.
Князі-вожді
Найважливішою функцією вождів була організація життя спільноти (виробництва, захисту території або воєнного походу) і централізований перерозподіл отриманого продукту будь-якого виду — і урожаю, і військових трофеїв.
Становище вождя та його родинного оточення визначалося не лише владними повноваженнями, але й привілеями у користуванні спільною власністю громади. Винятковість вождя підкреслювалася сакралізацією (обожнюванням) його особи. Вважалося, що сприяння вищих сил поширюється на його родичів та нащадків.
Князівська влада спиралася на дружину. В умовах воєнних дій у різних регіонах дружина стала різноплемінною, а фактично надплемінною.
Східнослов’янські племена об’єднувалися у союзи і утворювали складні вождівства, відомі з літописних повідомлень як племінні княжіння. Назва союзу племен могла відповідати назві племені, яке очолило весь союз. Найбільш знатний і впливовий з числа вождів перетворювався на верховного вождя/князя, який реалізовував свої повноваження через вождів племен.
Вождівства у слов’ян, як і у інших народів, пройшли тривалий шлях розвитку від ранніх простих форм до більш складних. Вони виникали, розвивалися і через різні обставини розпадалися. На їхньому місці виникали нові, перш ніж слов’янське суспільство досягло рівня державності.
Між Дніпром, Прип’яттю і Дністром у VІІ ст. існував племінний союз дулібів. Про них згадує літописець, розповідаючи про напади на них аварів за часів візантійського імператора Іраклія (610–641). Про напади аварів на дулібські землі згадують і інші джерела, зокрема «Хроніка Фредегара» (VII ст.). Дуліби мешкали на Західному Бузі, тобто на території Західної Волині і Верхнього Подністров’я, яка окреслюється топонімами, похідними від назви «дуліби». Літопис повідомляє, що пізніше на цій території проживали бужани, а потім волиняни. Таким чином, зафіксовано своєрідну трансформацію одного і того самого племінного об’єднання — дуліби — бужани — волиняни, археологічним відповідником якого є пам’ятки кінцевого етапу празько-корчацької та раннього етапу райковецької культури, розташовані в цих областях. Можливо, адміністративним і політичним центром цього об’єднання було Зимнівське городище.
Остання четверть І тис. н. е. є періодом визрівання передумов утворення Київської держави і часом розквіту «племінних княжінь» — союзів племен.
У недатованій частині літопису «Повість минулих літ» подано перелік східнослов’янських племінних угруповань із орієнтирами їхнього місцезнаходження: «…Ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од сеї річки вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» (Літопис руський, 1989).
Далі зазначаються кривичі у верхів’ях Волги, Двіни і Дніпра, на схід від Дніпра у басейні Сожу мешкали радимичі, а ще далі, у басейні Оки — в’ятичі. Південними сусідами полян у Подніпров’ї названі уличі, які пізніше переселилися на Південний Буг. Межиріччя Дністра і Пруту — територія тиверців. Великим племінним союзом були хорвати. Їхні землі були у Подністров’ї, Прикарпатті і Закарпатті.
Традиційно з літописними «племенами» пов’язуються культури східних слов’ян останньої чверті І тис. н. е. Вважається, що носіями волинцевської і роменської культур були північно-східні східнослов’янські угруповання — сіверяни. Територія літописних княжінь, полян, древлян,
