Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
У другій половині I тис. до н. е. важливим фактором розвитку Європи було формування кельтської цивілізації, археологічним відповідником якої є латенська культура. Розселення кельтів та поширення їхньої культури охоплювало землі Центральної та Західної Європи, сягнувши на сході Карпат.
Потужний латенський імпульс призвів до утворення на східній периферії Кельтики протягом 225–190 рр. до н. е. так званих «латенізованих» культур — ясторфської, оксивської, пшеворської, поєнешті-лукашівської та зарубинецької. За основними ознаками вони майже не відрізняються від латенської культури кельтів, але їхні носії не були етнічними кельтами. Населення, яке залишило латенізовані культури, практикувало обряд кремації небіжчиків, користувалося чорно-сірим столовим і шорстким кухонним посудом. Від кельтів були сприйняті нові типи знарядь праці, зброї та прикрас, технологія їхнього виготовлення, а також стиль одягу, який скріплювали фібулами латенського типу.
Найбільш східною з латенізованих культур є зарубинецька. Її ареал охоплює Подніпров’я від річки Тясмин на півдні до гирла Березини на півночі, а також Середнє Посейм’я та Прип’ятське Полісся. Ця культура є результатом складної інтеграції місцевих і центральноєвропейських етнокультурних компонентів. Риси латенського стилю потрапили до неї передусім за посередництва кельтизованих германських племен (носіїв ясторфської культури), а також через безпосередні контакти з населенням латенсько-іллірійських культур Подунав’я. Внесок місцевих культур попереднього часу (лісостепова скіфська в Середньому Подніпров’ї, милоградська на півдні Верхнього Подніпров’я, східна частина поморсько-кльошової культури у Прип’ятському Поліссі) визначає культурну специфіку окремих локальних варіантів зарубинецьких старожитностей і вирізняє її з-поміж інших археологічних культур латенізованого кола.
З огляду на безперервність «ланцюжка» культурних груп, що простежується від зарубинецьких пам’яток до достовірних слов’янських старожитностей початку середньовіччя, можна вбачати у населенні, що залишило пам’ятки зарубинецької культури, праслов’ян.
З середини — третьої чверті І ст. н.е. починається наступний період в історії Європи — ранньоримський, найсуттєвішим фактором якого була військово-політична активність римлян. Знищення Кельтики римлянами та поширення римського культурного впливу вглиб варварських територій докорінним чином змінили карту Європи.
Слов’яни того часу не мали безпосередніх контактів із Римською державою, тому нечисленні повідомлення римських авторів про них уривчасті і нечіткі. Пліній, Тацит, Птолемей поміж іншими варварськими племенами Східної Європи згадують венедів/венетів. Саме серед них слід шукати предків слов’ян. З повідомлень античних авторів випливає, що венеди були великим народом, який займав землі між Віслою, східними відрогами Карпат і Подніпров’ям. На заході по Віслі вони межували з германцями. Як далеко поширювалися їх землі на схід та південний схід, із писемних джерел з’ясувати неможливо.
У Тацита венеди зображені як великий етнос, територією якого є значна частина лісової та вся лісостепова смуга Східної Європи. Венеди були осілим землеробським народом. Вони вправні воїни, проводять активні воєнні дії і при цьому застосовують продуману тактику. Тацит не зазначає до якої з «варварських» близька їхня мова. Очевидно, слов’яни-венеди говорили своєю мовою, відмінною від германської та іллірійської.
У середині І ст. більшість території проживання племен зарубинецької культури опинилися в зоні експансії сарматів, що змусило зарубинецьке населення відійти у безпечніші землі. На нових землях зарубинецька культура трансформувалася у так звані пізньозарубинецькі пам’ятки середини І–ІІ ст. н. е. На значній території від Південного Бугу на заході до Осколу на сході виникають нові культурні спільноти, у складі яких, окрім зарубинецьких, простежуються традиції інших культур. Однак монолітної єдності вони не створили.
На західноукраїнських землях зарубинецькі переселенці з Прип’ятського Полісся поступово інтегрувалися у середовище місцевого варіанта пшеворської культури, що призвело до формування зубрицької культури. Генетична спорідненість пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток усе ж таки не дозволяє розглядати їх як локальні варіанти однієї культури. Водночас спостерігається певна тенденція до уніфікації основних елементів матеріальної культури у межах великого регіону — від Волині та Подністров’я на заході до Подніпров’я на сході. Це дозволяє вбачати у носіях зубрицьких і пізньозарубинецьких старожитностей венедів античних авторів, убачаючи в них давніх слов’ян.
Проживання на суміжних землях племен, які перебували приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку, створило умови для етнічної інтеграції і консолідації. Однак процес формування єдиної спільності був загальмований рухом східногерманських племен через Волинь у напрямку Південного Побужжя та Подніпров’я.
Протягом майже всього пізньоримського періоду визначальним чинником східноєвропейської історії була військово-політична активність племінного об’єднання готів — східногерманського народу, який об’єднав навколо себе інші племена, зокрема, гепідів. Історія цього народу докладно викладена Йорданом (485?–551) у творі «Про походження та діяння гетів» (скорочено «Гетика»).
За легендою, готи і гепіди прибули зі Скандинавського півострова до південного узбережжя Балтійського моря поблизу гирла Вісли. Готська експансія супроводжувалася витісненням місцевих мешканців і поширенням тут пам’яток вельбарської культури. Її подібність до германських старожитностей Центральної Європи досить переконливо свідчить, що носіями цієї культури були готи.
Наприкінці II ст. готи переселилися «в землі Скіфії». Вони йшли уздовж Вісли, а далі — на територію Волині. На якийсь час готи осіли на цих землях, витіснивши місцеве слов’янське населення зубрицької культури на південь — у Подністров’я, а також до Середнього Подніпров’я.
Час появи готської вельбарської культури на Волині і Північному Поділлі визначено досить точно — остання чверть II — початок III ст. В інших регіонах вельбарські пам’ятки з’являються не раніше другої половини III ст. Подальше просування германців найкоротшим шляхом до кордону Римської імперії через Подністров’я спромоглися зупинити місцеві слов’янські племена Полісся. Готи змушені були повернути на схід — у Південне Побужжя й Середнє Подніпров’я. Імовірно, саме тут готи розділилися на дві частини — везеготи (візіготи) пройшли у Дакію і Семиграддя (територія сучасної Румунії), остготи (остроготи) рушили на схід та південний схід у Подніпров’я і вийшли на узбережжя Чорного і Азовського морів.
Експансія готів змінила політичну обстановку в Південно-Східній Європі і порушила процес консолідації слов’янських племен. Готи встановили політичне панування над місцевими племенами. У середині III ст. виникли нові племінні об’єднання — остготів на схід від Дністра і Прута, везеготів — між Дністром і Дунаєм. Ці об’єднання складалися з різних племен. Очевидно, слов’яни, як і решта підкорених народів, перебували у васальній залежності від готських вождів.
За таких умов у ІІІ ст. на величезній території, що включає більшу частину сучасної України, західні частини Курської та Білгородської областей Росії, територію Молдови, а також східну Румунію формується черняхівська культура — велика соціально-економічна спільнота, яка посіла одне з провідних місць в історії Південно-Східної Європи. Східна частина черняхівської культури вважається археологічним відповідником остготського племінного об’єднання, а пам’ятки на захід від Дністра відповідають об’єднанню везеготів.
Черняхівська культура поєднала досягнення римських провінцій і місцеві традиції різноетнічних племен, зокрема й слов’ян, які в попередній час були представлені зубрицькою культурою та пізньозарубинецькими пам’ятками. Відзначаючись єдністю культурних елементів, обумовлених поширенням провінційно-римських традицій, черняхівська культура разом із тим демонструє специфічні риси, властиві окремим етнічним групам
