Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Між перемогами і поразками
Домогтися і підпорядкування, і данини сусідів можна було лише силою зброї. Про те, що хозари цього таки досягли, відомо. Щоправда, джерела замовчують те, це сталося, з каганів (або їхніх найближчих родичів) водив кінні загони на землі Краю, щоб привести до покори сіверян або полян. Можливо, з епохою первинного завоювання, становлення держави хозар пов’язані комплекси, що через непорозуміння отримали найменування «скарбів» — Перещепинський, Вознесенський, Глодоський. Правителі Хозарії заплатили свою ціну, можливо, навіть кров’ю, за поширення і зміцнення влади роду Ашинів. Можливо, деякі зі «скарбів» пов’язні з протистоянням хозар та спадкоємців хана Кубрата.
З писемних джерел відомо, що останні переслідували булгар Аспаруха аж до Дунаю. Для цього вони мали б перетнути всі степи Краю і пройти поблизу місць, де через сотні років знайдуть деякі зі «скарбів». На своїх войовничих сусідів і потенційних союзників візантійці звернули увагу і поспішили залучити їх до спільних походів, які спочатку виявилися дуже навіть успішними.
Удалий похід проти Ірану та його розгром 628 р. призвів до найнесподіваніших для переможців наслідків. На історичну арену виходять араби, які незабаром змусили ромеїв пригадати про старих союзників-хазар. І не просто пригадати, а почати регулярно відправляти у далекі степи відповідні дари. Підпорядкувавши і обклавши данню мешканців булгар і слов’ян, хозари зосереджуються на війнах з арабським халіфатом. Ті війни майже на століття привернули на себе значні сили (і найкращих полководців) халіфату, водночас центр держави хозар опинився поза межами України, на Волзі.
У період, що минув між вступом каганату до війни з халіфатом (що виявилася непередбачувано тривалою і руйнівною) та його поразкою, у східних слов’ян з’явився цілком історичний шанс об’єднатися перед небезпекою, відбудувати укріплені міста, сворити щось більше, ніж відомі нам по літописах племінні об’єднання — вождівства полян, сіверян, древлян, уличів, тиверців. Одначе все обернулося інакше.
Відродження каганату
Після поразок і втрати земель на Кавказі правителі каганату звернули свої погляди на північ і захід, зокрема до слов’янських земель. Війна з халіфатом закінчена, час відновлювати економіку колись могутньої держави, обживати північно-західні кордони і налагоджувати взаємовигідну торгівлю зі Сходом.
Опісля невдалих воєн багато з хозар та їхніх підданих прийняли іслам. Величезне мусульманське кладовище тієї епохи всього кілька років тому було знайдено поблизу Сидорова городища в Донецькій області. Хто знає тепер, як називали тоді це місто його мешканці? Серед жителів подібних міст, переважно представників племен алан і булгар, було немало умілих ремісників. Багато хто переселився сюди з передгір’їв Кавказу, облаштувавши на новому місці своє господарство. Так з’явилися багато нових поселень і міст із матеріалами салтовської культури.
Саме на цих переселенців і розміщені в укріплених пунктах гарнізони могла розраховувати Хозарія у війнах на сході і на заході. Вони стали далеким тилом каганату, дістатися до якого полководцям халіфів було майже неможливо.
Тут розселилися алани і булгари, які могли виставити чимало кінних і піших воїнів у повному озброєнні, захищених обладунками, з луками, списами, мечами і бойовими сокирами. За розрахунками дослідників, загальна чисельність такого ополчення могла сягати 10–20 тисяч. Замало, щоб воювати проти армій халіфату, але цілком достатньо, щоб обороняти фортеці та вести війну на комунікаціях. Супротивник, що необачно пішов би у степи, які колись належали «непереможним скіфам», ризикував сповна розділити сумну долю царя персів, Дарія І Гістаспа.
Цих збройних сил цілком достатньо, аби підпорядкувати і тримати в покорі розташовані в межах досяжності племінні союзи сусідів-слов’ян і змусити їх платити дань. Так алани, та і булгари, які проживали на північно-східній околиці каганату, стали для слов’ян (радше, для їхніх майбутніх літописців) «тими самими» хозарами.
На випадок, коли слов’яни об’єднаються або ж з’явиться новий, невідомий і сильний противник, за підтримки держави будували фортеці з кам’яними цитаделями, здатними такого ворога затримати. Дорога з півночі по Дінцю і Дону була перекрита надійно: не даремно варяги на чолі з Аскольдом і Діром, а потім і Віщим Олегом з’явилися під стінами Києва, а не Салтовського городища, що перекрило непроханим гостям з півночі шлях по Сіверському Дінцю.
Події, про які мовчить історія
Писемні джерела, у яких висвітлено сторінки історії каганату, не повідомляють нам про всі важливі події, які мали місце. Звідки відомо про це? А завдяки тим самим археологічним знахідкам. Приміром, над дніпровськими порогами у VIII ст. було поховано одного з каганів Хозарії. Що він робив тут взагалі, чому в його похованні опинилися частини візантійського бойового знамена?
Далі мова піде про так званий Вознесенський скарб, який за майже 90 років із моменту знахідки встиг обрости домислами і легендами. У 1930 р. на схід від села Вознесенка (нині — територія Запоріжжя) розпочалися роботи з підготовки так званого «майданчика А». У підготовку будівельного майданчика входило планування поверхні на площі 12 кв. м. Земляні роботи вели вручну. Тисячі робітників з ранку до вечора перекопували тонни землі, а переміщували її з місця на місце за допомогою транспорту, потужність якого вимірювалася в кращому разі парою кінських сил.
На поверхні тут ще були помітні насипи курганів, які були розкопані в першу чергу. Курганів дослідили понад три десятки, а виявлені у них поховання охоплювали період у декілька тисяч років — від бронзового віку до середньовіччя. Особливу увагу вчених привернула невелика ділянка, розмірами лише 35 х 18 м, яка частково залишалася нерозораною. Там, на глибині у 20 см від поверхні, натрапили на скупчення каменів, які не давали місцевим селянам можливості як слід виорати це місце.
Ширина валів, що збереглися місцями на висоту 80–90 см, становила метрів 10–11. Розміри споруди (по зовнішньому периметру) складали 82 х 51 м. Довгі сторони біля основи з’єднувалися прямим валом, а при вершині перемичка була заокруглена, нагадуючи храмову апсиду. На споруду пішло приблизно дві тисячі кубометрів каменю. Подібні трудові витрати йдуть у порівняння із зусиллями для створення поховальних споруд скіфських царів.
На площі, обмеженій кам’яним валом, виявлено кістки коней — їх нарахували понад 800. Натрапили також на нечисленні фрагменти кераміки, серед них частини від розбитих візантійських амфор. Те, що ці знахідки були розсіяні на всій площі, можна пояснити: господарські селяни все ж таки примудрилися виорати частину ділянки всередині огорожі.
Найважливіші знахідки було зроблено у квадраті під номером 59 — а саме яму, вириту при спорудженні кам’яних валів. Спочатку натрапили на дві смуги іржавого металу, які стирчали із землі. Вони мали ширину близько трьох сантиметрів. Трохи глибше пішов суцільний завал з іржавих залізних предметів. Виявилось, яма містила безліч речей, покладених колись у декілька шарів.
Дві смуги заліза, знайдені першими, виявилися залишками двох клинків. У комплексі знайшли залишки трьох подібних виробів. Вони були прямі та загострені з одного боку. Разом із руків’ями їхня довжина становила від 75 до 83 см. Часто їх називають «шаблями», одначе відсутність у цих клинків, навіть натяків на вигин, дає змогу назвати ці вироби палашами. Отже, три клинки було колись під кутом встромлено у складені тут речі. На усіх знахідках було добре помітно сліди
