Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко

Конкретним прикладом дієвості такого підходу є текст “Захистимо священну Аратту” (Шилов Ю. Чого ми варті, - К„ 2006, С. 35-38). Від кого ж слід захищати антинаукову байку про трипільську Аратту? Виявляється, від “...провідних фахівців з трипільської археологічної культури” Н. Бурдо та М, В ідейка, від “щирих українців” професорів Л. Залізняка та В. Отрощенка, літератора та видавця В. Довгича (Там само, С. 36-37). їм протиставлені “дійсні патріоти: академіки М. І. Сенченко і Г. В. Щокін, підприємець В. М. Лазоренко,колекціонер О. С. Поліщук” (Там само, С. 37), що фінансували видання трьох грубезних томів іниловсь-ких фантазій. Це щодо реального практичного зиску від скандального конфлікту колишнього науковця, а нині - літератора, з професійною наукою.

н Наскільки етногенез українців та давня історія України правдиво висвітлюється в мас-медіа? Наскільки сучасним є викладання історії України> зокрема щодо походження українського народу?

Відповіді на другий блок питань логічно продовжують перше. Етногенез українців та давня історія України висвітлюються в мас-медіа настільки правдиво, наскільки сумлінними є конкретні журналісти. Коли вони звертаються до науковців, то й одержують інформацію, яка дозволяє подати доволі об’єктивну панораму праісторії українського народу. Використовуючи не підтверджені ніякими фактами “сенсації”, журналісти ллють воду на млин міфотворчості.

Між наукою та громадою існує такий собі посередник у вигляді учбової літератури. На жаль, міфотворцям, час від часу, вдається проштовхувати свої “відкриття” на сторінки підручників, особливо шкільних. На рівні вузівської літератури ситуація загалом виглядає кращою. Але сьогодні студенти-історики Могилянки, наприклад, ставлять мені питання щодо наявності фантастичних сюжетів у шкільних підручниках з історії України. Чому школярі мають засвоювати відверто неправдиву інформацію? Адже в університеті їм викладають принципово інше бачення генези українців, зважену оцінку комплексів Кам’яної Могили,

Трипільської культури чи фантому міфічної, як для теренів України, Аратти. Наявність такого протиріччя є проблемою для освітянської сфери.

Заслуговує на увагу той факт, що деякі західні історики України, цілком усвідомлюючи пікантність “нетрадиційних історичних теорій” Ю. Канигіна, Ю. Шилова, Л. Силенка, О. Бердника, переповідають саме їхню версію давньої історії України, як от у розділі “Військо Гога І Магота: міфи про українську давнину” (Вілсон, 2004, С. 44-73). Тут же Е. Вілсон застерігає, що “більшість (якщо не всі) “мейнстрімових” істориків чітко відмежувалися від подібних теорій" відсилаючи англійського читача до академічної “Давньої історії України” (Там само, С. 45). Отже, інформація щодо існування двох версій доісторії України (наукової та нетрадиційної) помічена навіть у віддаленому англомовному середовищі й стала вже приводом для іронічних коментарів. Та чи додає такий історичний дуалізм поваги до нашої науки в світі?

В Чи є питання етногенезу українців та давньої історії України політизованими і чому? Чи можна назвати спроби зробити історію українського народу більш древньою проявом комплексу національної меншовартості?

Знову ж таки, питання етногенезу українців та давньої історії України є політизованими настільки, наскільки у політиків вистачає бажання втручатися в делікатні сфери науки. А таке бажання, чи радше сверблячка, є. Один лише приклад. Лідери Української народної партії (І. Заєць, П. Мовчан, В. Черняк) ще на початку нового тисячоліття вирішили нашвидкуруч розібратися з Трипіллям на засадах автохтонності та українськості. Можливо, таким чином вони планували протоптати стежку до тоді ще кандидата в президенти, небайдужого до Трипільської культури. Звичайно, що нічого осудного в таких добрих намірах немає. Проте, втручаючись у далеке й незнайоме для них питання, політики уникли консультації з боку однопартійця, ідеологічно близької до них особи. Мова йде про мене, як керівника відділу археології енеоліту - бронзової доби Інституту археології НАН України, де працює найпотужніший колектив спеціалістів з трипільської проблематики. Схоже, що тодішні народні депутати не потребували фахових порад, бо вже одержали базові установки від міфотворців та прочитали, за їхнім же зізнанням, певну кількість книжок з трипільської проблематики.

Упродовж 2003-2006 років мала місце масована спроба українізації Трипілля заднім числом і поперек наукового знання та здорового глузду. Створено благодійний фонд “Трипілля” (голова -політик Іван Заєць), проведено конференцію “Трипільська цивілізація у спадщині України” (травень 2003 р.) з виданням її матеріалів. Перші три тексти цієї збірки належать уже згаданим політикам, де дано установку на “правильне” вивчення та осмислення Трипілля. “І це не є політизацією науки, бо наука перед тим, як дати відповідь на якесь питання, спочатку має його сформулювати” (Трипільська цивілізація у спадщині України, К., 2003, С. 7). Так-то так, але чому тоді формулюють питання не фахівці, а політики?

LIKBEZ ЯБЕТКІ

Далі - більше, 7-11 жовтня 2004 p., у розпал президентської виборчої кампанії, в Києві було скликано Перший всесвітній конгрес “Трипільська цивілізація” (фінансування здійснив “Індустріальний союз Донбасу”, голова Оргкомітету - керівник ІСД, меценат та колекціонер старожитностей С. Тарута). До папки учасника конгресу організатори дбайливо вклали тексти В. Черняка “Трипілля - вікно у початок історії”, І. Зайця “Стан і перспективи досліджень, охорони та популяризації трипільської цивілізації” та тези від Оргкомітету “Трипілля - зародок світової цивілізації”. Інститут археології НАН України ухилився тоді від участі в цій помпезній акції профанації науки, а один із запрошених іноземних дипломатів, розповідаючи про перебіг Конгресу, зазначив, що атмосфера його засідань являла собою дивну суміш націоналізму з провінціалізмом. Цей факт є наочною ілюстрацією групового вияву комплексу національної меншовартості, підпертого невіглаством так званої політичної еліти, перед очима запрошених іноземців.

Вже після проведення круглого столу “Міфологізація етногенезу українців” (20.02.2007 р.) до мене звернувся І, Заєць з побажанням рецензії його виступу на конференції “Трипільська цивілізація у спадщині України” (Київ, 30.05.2003 p.), виданого в однойменній збірці (Заєць, 2003, С. 12-27). Спробую виконати це побажання, хоча й без особливого ентузіазму. Адже оцінку політики названої конференції й виступу І. Зайця на ній мені вже доводилося робити (Отрощенко, 2004, С. 130-132). Уважно перечитавши рецензований текст, мушу засвідчити його непро-фесіоналізм, тобто - ненауковість. Вона проявляється не лише у відсутності необхідного апарату посилань, так само, як і прізвищ археологів, з якими шановний політик веде непримиренну дискусію. Такий собі бій з тінню. До того ж з тінню неприємною в усіх відношеннях - носієм усього негативу в проблематиці вивчення Трипілля. Що ж протиставляє аморфній масі недолугих археологів І. Заєць? Виявляється . .погляд громадськості на таке унікальне явище, як Трипільська цивілізація, на проблеми її дослідження, охорони і популяризації.” (Заєць, 2003, С. 12). “Громадськість” цю ніяк не конкретизовано, вона така ж безлика й аморфна, як і “археологи” але цілком здатна “...пізнати справжню стародавню історію українського народу.” Мабуть за принципом: чим менше знаєш - тим більше пізнаєш. Ставши поміж двох ним же створених фантомів,