Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко
На відміну від позитивного впливу історичних міфів на на-ціогенез маємо численні приклади зворотного ефекту, коли неправдою та брутальним насиллям над історичною реальністю намагаються звеличити свою країну за допомогою псевдоісторичної міфології, яка не має відношення до реальної історії. Адольф Гітлер спробував причепити до німецької історії яскравий арійський сюжет, який дійсно мав місце в далекому минулому Індії, але не має ніякого відношення до Німеччини, Що з цього вийшло - добре відомо. Дискредитованою виявилася не тільки німецька наука, але й уся Німеччина і навіть ні в чому не винні давньоіндійські арії, до проблеми яких вчені сучасної Європи й досі не наважуються наблизитися.
Інший приклад. Ультрапатріотичні румуни починають свою історію також від культури Кукутені-Трипілля або від заснування Рима, стверджуючи, що не румунська мова походить від латини, а навпаки. Чи вивищила ця абсурдна фантазія румунську націю над сусідами? Питання риторичне.
Врахуємо помилки сусідів і не будемо смішити їх сутужними спробами притягти за вуха Трипілля до етнічної історії українців. Адже розумні люди вчаться на помилках сусідів, а нерозумні намагаються особисто наступити на всі граблі. Патріотизм українського вченого полягає у максимальному наближенні до історичної правди. Всі спроби прикрасити історію свого народу, навіть з найкращих патріотичних міркувань, як показує світовий досвід, мають зворотний ефект. Рано чи пізно, історична неправда стає очевидною, що боляче б'є по престижу країни. Тому три-пільсько-український міф не піднесе Україну, як сподіваються його прихильники, а навпаки “опустить” її в очах сусідів, дискредитувавши нашу науку і зробивши країну посміховиськом в очах цивілізованої Європи.
Якщо вже так хочеться комусь показати світові важливість України для Євразійського континенту з найдавніших часів, не варто викривляти дикими фантазіями трипільське минуле. Чому б не зосередити свої зусилля, наприклад, на популяризації України як батьківщини індоєвропейської сім’ї народів, що відповідає даним сучасної науки. Саме до такого висновку дійшло багато провідних індоєвропеїстів світу: німець О. Шрадер, англійці Г. Чайлд, Д. Мел-лорі, Д. Ентоні, поляк Т. Сулемирський, уродженка Литви М. Гім-бутас та багато інших (Залізняк, 1994, С. 78-117; 1999, С. 97-145).
Повертаючись до міфу про Священну Аратту Ю. Шилова, зверну увагу, що в ній простежуються виразні риси згадуваного месіанського кризового культу. Попри претензії на науковість, жанр його творів скоріше сакрально-релігійний, бо вони фактично не містять аргументації. Як відомо, релігійні догми, на відміну від наукових побудов, не потребують доказів, а лише беззастережної віри. Саме цього не просто очікує, а вимагає від своїх читачів Юрій Олексійович, який не випадково оголосив себе “Спасителем людства”, що отримав священні космічні знання в тунелі безсмертя мало не від брахманів Священної трипільської Аратти. Прозоро натякаючи на власну персону, він патетично закликає: “Давайте-ка.,. уважать тех поводырей, которые живут среди нас!” (Шилов, 2000, С, 78).
Новий месія не реконструює історичний процес. Він закликає “братьев-славян... к построению светлого будущего на основе воспоминания о райском прошлом” (у трипільській Арат-ті.- Л.З.). У цьому "коммунизме грядущего... предрасположенные к умственному труду должны прогнозировать и повелевать, предрасположенные к физическому - обязаны руководствоваться и созидать» (Шилов, 2000, С. 76,92,105). Зрозуміло, що “предрасположенных к умственному труду”, які будуть “повелевать”, буде визначати особисто “спаситель людства”. Усе це нагадує сумно відому з недавньої історії гітлерівську версію "комунізма грядущого” - там це називалося і навіть писалося на деяких воротах: "Кожному своє”.
Твори Ю. О. Шилова не просто фантазії з трипільсько-індоєвропейської тематики багато здобрені екзотичними сюжетами про польоти відьм над курганами з “торсионными полями” та “силовыми установками в виде магнитного канала с биоэнергетическим трансформатором” (!?), про тунель безсмертя, заповіти трипільських брахманів та “пришельцев с иных миров” (Шилов, 2000, С.86,87). Образні тексти народного академіка говорять самі за себе: “Не следует братья-славяне срывать с себя ветхозаветные, новозаветные и прочие чужеродные, но к плоти прикипевшие формы... Если русский (чому не український? - Л.З.), славянский, индоевропейский, аратский корень откроется токам весны - то пробьются свои и листва и цветы, сбрасывая с кроны ожившего дерева мишуру зловредных омел” (Шилов, 2000, С. 78, 98). Яка там наука! Перед нами проповідь грізного шамана, нового месії перед нерозумною паствою.
Свобода совісті забезпечує Юрію Олексійовичу повне право практикувати на популярній нині ниві неоязичництва, однак зовсім не забов’язує громадськість беззастережно сприймати його сакральні тексти як наукову істину в останній інстанції. А саме за таке визнання затято бореться народний академік останнє десятиліття, погрожуючи своїм опонентам усілякими негараздами, в тому числі й власним суїцидом: “Якщо покінчу з собою, чи вчиню ще якусь капость - вважайте те навіяним диявольською зброєю, черговим злочином сіонізму” (Шилов, 2006, С. 82). Як кажуть, “no comments” і нема тому ради.
Трипільська версія україногенези замішана на постколоні-альному комплексі меншовартості, щирому патріотизмі, аматорстві та зрозумілій недовірі до офіційної науки, тому являє собою типовий приклад псевдонаукової міфотворчості. Користь від неї Україні сумнівна, а шкода очевидна. Вона не тільки не наближає нас до істини, а навпаки заводить на далекі від історичних реалій манівці. Крім того, в наш непростий для України час дезорієнтується і вводиться в оману громадськість, дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за місце України в сучасному світі. Сповідуючи і декларуючи ці абсурдні фантазії, ми робимо себе посміховиськом в очах цивілізованої Європи.
У численних мареннях на тему священної трипільської Арат-ти постійно присутній антисемітський та антизахідний пафос. Напевне, патріотичні трипологи розуміють, що з такими ксено-фобськими настроями Україні не варто сподіватися на американські інвестиції чи на скорий вступ до цивілізованої Європи. Тож, може, їхній патріотизм має не західний, а східний вектор і демонстративною ксенофобією вони сподіваються відвернути Європу від України, змусивши останню знову будувати “комму-низм грядущего” за Ю. Ши ловим у складі “единого экономического пространства и оборонного союза на территории СССР” А чи не стимулюється аратське запаморочення наших трипологів певними силами та установами східних сусідів, яким дуже не хочеться, щоб Україна “втекла”
