Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко
Однак було б невірно абсолютно заперечувати будь-яку роль трипільців в україногенезі. Як і інші стародавні народи України (скіфи, сармати, фракійці, балти, численні тюрські етноси тощо) трипільці не були українцями, але певною мірою були їхніми пращурами. На нашу думку, деякі елементи традиційної культури, що мають близькосхідне походження, потрапили в український етнокультурний комплекс як спадщина трипільців. До них зокрема належать релікти культів священного бика, небесного змія тощо в українському фольклорі. Ці ж витоки має архаїчна лексика близькосхідного походження в індоєвропейських мовах, у тому числі в українській. Мабуть деякі елементи землеробської етнокультури українців (зокрема глинобитна хата) успадковані нами від найдавніших балканських землеробів, у т. ч. трипільців.
Елементи культур не тільки трипільців, але багатьох стародавніх народів території України стали органічними складовими неповторного українського етнокультурного комплексу, який, на мою думку, склався в V-V1I ст., тобто у ранньому середньовіччі. Саме тоді формувалася етнокультура більшості великих народів середньої смуги Європи: французів, англійців, німців, сербів, хорватів, чехів, словаків, поляків, українців та ін.
Отже, українці не кращі, але й не гірші за інші народи Європи. їхній етногенез - це об’єктивний процес, зумовлений універсальними законами етнотворення континенту. Оцінювати ж концепції походження українців, чи будь-якого іншого народу, мірилами патріотизму романтичних сентиментів чи політичною доцільністю - безглузда, контрпродуктивна, а часом і небезпечна справа. Яскраві приклади такого підходу знаходимо в побудовах сучасних “трипологів55-міфотворців.
Останні роки апологетом антинаукової фантастики на трипільську тему став народний академік Ю. Шилов, який виклав ЇЇ суть у своїх численних брошурах (“Победа55 2000 p., “Праслов’янська Аратта” 2003 р., “Чого ми варті” 2006 р. таін.). Якщо серцю згадуваної росіянки Н. Р. Гусєвої миліша архангельська версія походження легендарних аріїв Індії та Ірану, то Ю. О. Шилов сміливо виводить усе прогресивне людство, точніше індоєвропейські народи з усіма відомими світовими цивілізаціями Старого і Нового світів з рідної трипільської культури. Така географічна диференціація зазначених реконструкцій минулого свідчить не так про принципову боротьбу наукових концепцій, як про вагому політичну складову в етнологічних побудовах згаданих авторів. Та Ю. О. Шилов не тільки не приховує, а навпаки постійно декларує у своїх текстах свою політичну орієнтацію та відверті месіанські амбіції.
Після двох років плідної праці в “Российском Объединительном Движении” що бореться проти “колониальной экспансии Запада... за объединение братьев-славян в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР” (Шилов 2000, С. 52, 56, 58) він повернувся з Москви до Києва, де активно пропагує свою політизовану казку про найдавнішу у світі трипільську державу Аратту.кВключивши екстрасенсорику і ясновидіння”, Ю. Шилов (2003, С. 3) дійшов висновку, що Три-пілля-Аратта була не тільки матір'ю усіх стародавніх цивілізацій (Шумеру, Єгипту, Китаю тощо), але ще й колискою трьох братніх народів - українців, росіян та білорусів. Після її розпаду (звичайно ж зі злої волі сусідів - підступних євреїв, греків та латинян) частина трипільців пішла в болота Полісся і започаткувала білорусів. Більш консервативна частина лишилася в Україні й стала пращурами українців. Росіяни, за Ю. Шиловим, є нащадками найактивнішої частини трипільців, які нібито сіли на кораблі кріто-мікенського типу і подалися до Малої Азії, де й заснували легендарну Трою (Шилов 2000, С. 59-62).
Коли греки спалили Трою, її захисники - трипільці-росія-ни - втекли до Італії. Пропливаючи повз Грецію, вони побачили там чорнявих людей, яких назвали “граками” (Шилов 2003, С. 40). На думку Ю. Шилова саме так і виник етнонім “греки”, а легендарний герой Одісей, виявляється, звався так, бо був родом з Одеси!
Присутність росіян на Апеннінському півострові нібито фіксує етнонім “етруски”, що за Ю. Шиловим значить “это русские”. Хитрі латиняни, будуючи свою Римську імперію, вигнали бідних етрусків і ті попливли світ за очі до холодної Скандинавії, де прославилися під іменем норманів-вікінгів. Пізніше ці літописні вікінги-варяги нарешті повернулися на свою колишню трипільську батьківщину у Подніпров’я, де започаткували державу Русь, Але й тут довго еони не всиділи, і після татарського погрому Києва варяги-великороси нібито помандрували на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином остання, за Ю. Шиловим, є “прямой наследницей древнейшего государства Аратти, и следовательно хранительницей етнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще. С крушением Российской империи начался смертоносный процесс”, який загрожує усьому людству і зупинити його можна дише об’єднанням Росії, Білорусії та України (Шилов 2000, С, 75, 92, 105). “Братьев славян” знову закликають гуртуватися навкруг Москви, як запоруки збереження індоєвропейської цивілізації, єдиної надії “на построение коммунизма грядущего”, проти натиску ненависних сил Заходу та Сіону,
Не коментуючи настільки ж абсурдні, як і бездоказові марення “спасителя людства” Ю. Шилова (як він сам себе називає), зверну лише увагу на їх відвертий неоімперський характер. Виявляється, трипільська археологічна культура - це все та ж пріснопам’ятна колиска трьох братніх народів, що розпалася зі злої волі сусідів. Однак трипільській колисці східних слов’ян не 1000 років, як давньоруській, а 7000 років, що, звичайно, зобов’язує до чергового “єдінєнія”, зрозуміло з ким, під ким і проти кого.
Так квазіпатріотична трипільська версія походження українців, яка нібито повинна піднести Україну й українство в очах сусідів, трансформувалася в черговий банальний міф, що знову тягне нас в старе імперське стійло “єдиної і неділимої"’.
Ця шовіністична маячня зібрала під свої прапори значну частину свідомого українства від мрійливих романтиків до деяких знаних політиків і народних депутатів.“Народний академік”, як відомий щуролов середньовічної казки, награючи на дудочці солодкі трипільські мелодії, завів багатьох українців-романтиків у драговину нового імперського псевдоісторичного міфу, що кличе українців до чергового єднання зі східними сусідами для подальшого протистояння цивілізованій Європі.
Дивує не політична гнучкість “православного академіка оригінальних ідей”, а діалектична терпимість деяких українських патріотів, у тому числі й кількох нардепів, які морально та матеріально підтримують цю одіозну фігуру, яка за українські гроші не тільки дискредитує українську науку, але й наполегливо бореться проти незалежності України.
Хтось скаже, що трипільський міф піднесе престиж української держави в очах сусідів і згуртує українців, як свого часу
