Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко

Література:

Бурдо Н.В. Трипільська культура - 110 років дослідження II Археологія. - 2005. - № 4. - С.10-25.

Вілсон Е. Українці: несподівана нація. - К., 2004. - 552 с.

Заєць І. О. Стан і перспективи досліджень, охорони та популяризації трипільської цивілізації // Трипільська цивілізація у спадщині України. - К.> 2003. - С 12-27.

Каныгин Ю. Начало и конец времен. К.: А.С.К., 2005. - 500 с.

Корненяко В, А. Рец.; Шнирельман В. А. Интеллектуальные лабиринты: очерки идеологии в современной России / Московское бюро по правам человека. М., Academia, 2004. 480 с.; Шнирельман В. А. Лица ненависти (Антисемиты и расисты на марше) / Московское бюро по правам человека. М., Academia, 2005.360 с. II Вестник Евразии. Москва, 2006. - № 1 (31). Независимый научный журнал. - С. 198-218.

Мовша Т. Г. Нові дані про антропоморфну реалістичну пластику Трипілля // Археологія. - 1973. - Вип. 11. - С. 3-21.

Отрощенко В. Міфотворчість шкодить Україні II Вечірній Київ, К.: 12.07.1995.

Отрощенко В. В. Рец.: Трипільська цивілізація у спадщині України. К.: Просвіта, 2003. 328 с. // Археологія. - 2004. - № 3. - С. 130-132.

Шилов Ю. А. Победа. - К, 2000.

Шилов Ю. А. Истоки славянской цивилизации. - К.: МАУП, 2004.704 с. Шилов Ю. Чого ми варті. К.: Аратта, 2006. - 292 с.

Шнирельман В. А. Назад к язычеству? Триумфальное шествие неоязычества по просторам Евразии // Неоязычество на просторах Евразии. -Москва, 1999. - С. 130-169.

Шнирельман В. А. Интеллектуальные лабиринты: очерки идеологии в современной России / Московское бюро по правам человека. М., 2004. - 480 с.

доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ

Міфологізація походження українців (проблема Трипілля)

fl Проблема етногенезу українців - надзвичайно складна, її висвітлення - ключ до розуміння витоків культури, ментальності й етнічної самосвідомості народу. Звідси - її заполітизованість, прагнення політиків використати ті чи інші етногенетичні схеми для обгрунтування певних ідей, пов’язаних із майбутнім України. Починаючи з 30-х років минулого століття і майже до останніх днів існування СРСР наукові пошуки в царині етногенезу і етнічної історії українського народу фактично були забороненими. Звільнення з роботи, поневіряння і навіть арешт - ось що ще кілька десятиліть тому чекало тих поодиноких дослідників (Я. Дашкевич, М. Брайчевський та ін.), які наважувалися піддати сумніву тезу про походження українців, росіян і білорусів зі спільної колиски - Київської Русі. Усе, що суперечило цій тезі, заборонялось, усі, хто відстоював ЇЇ, заохочувалися. В наші дні її продовжують експлуатувати для власних цілей політики і науковці, орієнтовані на обслуговування інтересів північного сусіда України.

0 Багаторічне "табу” на висвітлення даної проблематики спричинилося до вкрай негативних наслідків: навіть після проголошення незалежності України науковців, які займаються цією темою на належному фаховому рівні, небагато, їх можна перерахувати на пальцях рук однієї людини. Аналіз наукової літератури показує, що кожен з них веде свої власні пошуки, опираючись на здобутки тих напрямків знань, які вони репрезентують. Як і п’ятнадцять років тому, координація зусиль представників етн о ге не ги ч них дисциплін (власне історія, порівняльно-історичне мовознавство, археологія, етнологія, історична антропологія тощо) є актуальним завданням української гуманітарної науки. Йдеться не про

банальне використання фактів, запозичених в працях своїх колег для ілюстрації власних поглядів, а про вироблення концептуальних комплексних підходів до висвітлення цієї проблематики. Відомо, що для того, щоб загубити якусь справу, слід створити комісію. Однак в даному випадку створення міждисциплінарної комісії з етногенезу, до роботи якої варто залучити провідні наукові кадри з різних галузей гуманітарних знань, дискусії! публічне обговорення питань, пов’язаних з походження українського народу, дозволили б кардинально змінити ситуацію в цій сфері.

В Буд ь-яка порожнина мусить бути заповненою. Доки поодинокі представники багатотисячної армії академічної та вузівської гуманітарної науки України намагалися висвітлити ті чи інші аспекти складної етногенетичної проблематики (лінгвісти - лінгвістичні, археологи - археологічні, антропологи - антропологічні і т. п.), публікуючи результати своїх пошуків у фахових виданнях, малодоступних широкому загалу читачів, в Україні сформувалося теж не дуже численне, але надзвичайно активне і настирливе “біле псевдонаукове братство”. Його очолили новоявлені “пророки”, які оголосили українців найдревнішим народом у світі, світочем цивілізації, що внаслідок підступів зловредних “воріженьків” втратив колишні здобутки і велич. Де пророки, там і паства. Книги “пророків”, видрукувані масовими тиражами, користуються широким попитом. їх купують, незважаючи на досить високі ціни, систематично цитують в періодичній пресі (часом у цілком серйозних виданнях), вони не сходять з екранів телебачення, звучать на радіо. “Аратта”... Національно свідомі праукраїнці-язич-ники і чужорідні космополітичні християни, які знищили самобутність наших предків... Боротьба між генетичними і духовними нащадками неандертальців, лідером яких один дипломований психолог проголосив Леоніда Кучму, що тоді був президентом, і кроманьйонців (головний сучасний кроманьйонець, на думку того ж “психолога” це - Віктор Ющенко)... Ось коло понять і проблематики, які домінують в творах “пророків” Декотрі з них на світанку своєї наукової діяльності навіть спромоглися здобути ступені кандидатів наук, а згодом без зайвих церемоній стали величати себе академіками, одним махом перескочивши ієрархічний щабель, що має не дуже пристойну назву - член-кореспон-дент. Поняття “офіційна наука” в працях “пророків” і свідомості 'їхніх послідовників, не обтяжених вантажем наукових знань, набуло вкрай негативного змісту.

0 Найбільше етноген етичних міфів створено навколо трипільської культури, носіїв якої відомий український письменник Сергій Плачиндаоголосивтворцямиукраїнськоїдержавності,що має шеститисячолітню історію. В працях, придбаних на книжковій розкладці в Києві на Майдані Незалежності, часом можна також довідатися, що трипільці вже в добу енеоліту любили їсти борщ, майстерно грати на бандурі та володіли бойовим гопаком. Час від часу вони розсилали в усі кінці світу своїх представників, які несли варварам Центральної і Західної Європи, Передньої Азії і Далекого Сходу свої цивілізаційні надбання, світло надії і прогресу. Автори цих праць не знають, як мінімум, про те, що помідори, перець і картопля - неодмінні складники нашої національної страви - з’явилися в Україні через більше як чотири тисячі років після загибелі Трипілля. Та й бандура (кобза - “ко б о з”) поширилася тут не раніше XIV ст. і має тюркське коріння.

Прагнення