Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко

Арійська ідея й відповідна теорія та практика накоїли в XX столітті стільки лиха, що повертатися до цього питання в новому тисячолітті здавалося б немає жодного сенсу. Проте реалії нашого життя засвідчують помітні рецидиви арійської хвороби як серед українців, так і в наших східних сусідів. І якщо сусіди через представників інтелектуального сегменту російського суспільства перейшли, принаймні, до осмислення цієї проблеми (Шнирельман, 2004), то наші “оріяни” практично без перешкод розвивають наступ на інтелектуальні редути громади (Каныгин, 2005; Шилов, 2006). Варто зазначити, що як тільки арійську нитку починають вплітати у вінок національної ідеї, відразу ж вигулькує виразний антисемітський мотив (Шилов, 2006, С. 185-191). Так само й у сусідів: “Шнирельман устанавливает в неоарийском мифотворчестве антисемитские и мессианские мотивы, а так же тесную связь с оккультизмом XIX (Е. П. Блаватская) и XX веков (Э. Бейли, течение “New Age”)” (Кореняко, 2006, С. 203).

В. Шнірельман присвятив арійському міфові на російському грунті другу частину своєї монографії, а третю - неоязичництву. Суть його підходу до проблеми виразно проступає вже з назв окремих глав частини 2: "Второе пришествие арийского мифа”, “Зачем русским арийская идентичность?”, "Страсти по Аркаиму: арийская идея и национализм” "Русский ответ: археология, русский национализм и Арктическая прародина”. Остання глава починається з розділу “Русские в беде”. Звісно, висновок щодо “великой арийской цивилизации - матери русского племени” не може не тішити росіян, що потрапили у пострадянську біду (Кореняко, 2006, С. 203-205). В. А. Шнірельман резонно звертає увагу на тих фахівців (Б. О. Рибаков, О. М. Трубачов, Н. Р. Гусєва, С. В. Жарнікова і - увага! - Ю. О. Шилов), які не лише брали участь у такому фантазуванні, а до того ж освячували його своїм академічним авторитетом.

З тим, що Ю. Шилов - фантазер, сперечатися не доводиться, а ось з приводу його “академічного авторитету” хочеться заперечити, позаяк він не працює в жодній академічній установі й не є дійсним членом НАН України. Бутафорії на кшталт “Академії оригінальних ідей” чи “Православної російської академії” нічого спільного з академічною наукою не мають. Пікантність ситуації полягає ще й в тому, що православна братія сусідньої держави одарила академічним саном ... неоязичника, себто - поганця, що трактує факт християнізації Київської держави, як перший крок до загибелі слов’янства. Цитую: "А треба “повертатися до нової весни” Неоязичництва з його природними архетипічними засадами цивілізації; іншого виходу-порятунку немає” (Шилов, 2006, С. 194). Зазначу, що наше неопоганство вже помітили іноземні дослідники цієї теми, звернувши увагу на його виразний антисемітизм у поєднанні з відвертим расизмом на слов’янсько-арійському тлі (Шнирельман, 1999,С. 130-143).

Власне, й збірка есе, статей та нарисів "Чого ми варті?” підтверджує, що арійська ідея, яку Ю. Шилов так дбайливо викохує в українському грунті, подається українському читачеві в пакеті з поганством, націоналізмом нацистського гатунку, антисемітизмом та окультизмом. Цю гостру приправу арієзнавець свідомо намагається долучити до української національної ідеї. Показово, що “оріянин” не заперечує своєї співпраці з неонацистськими часописами сучасної Росії "Наследие предков”, “Новые правые” (Шилов, 2005, С. 177). І це - позиція. Тому, мабуть, не випадково він нині працює у приватному вузі, який, свідомо чи підсвідомо, але системно дискредитує Україну перед світовою спільнотою. “Професор із селянського роду” також додає до скарбнички дискредитації свій срібник: "Уже следует явления называть своими именами, а события определять системно - избегая ограничений интересами одной этнокультуры (ныне это обычно еврейская, выборовшая такое право своими сомнительными Торой, сионизмом, холокостом, "антисемитизмом” - направленным ею же против арабов и др.)” (Шилов, 2006, С. 184). Потрапляючи до середовища “своїх”, ну, скажімо, на “Собор народов Беларуси, России, Украины” (Запоріжжя, 17-19.05.2004 р.), народний академік висловлюється ще конкретніше: “Следует признать, что три революции, гражданская и, как минимум, Вторая мировая война, по крайней мере два голодомора - есть Холокост, проводимый (поныне!) евреями против славян. ...Блаватская, Рерихи, Шилов - уже свое слово сказали: концептуальное, идеологическое тоже.... Слово теперь за политиками, за военными, за экономистами” (Шилов, 2005, С. 288,290). Цікаво, на що розраховує Ю. Шилов, закликаючи військових до розв’язання суто ідеологічних міжетнічних проблем? Схоже, йому ввижається “остаточне вирішення єврейського питання”, яке розпочав Гітлер і продовжив, але не встиг завершити Сталін: Голокостом по Голокос-ту! Але, ніби передчуваючи такі закиди, творець “нової теорії історії людства” на ним же поставлене питання: “Як рятуватися (від сіонізму. - В. О.)?” відповідає: “Хірургія не допоможе (Гітлер уже спробував), терапія також (спробував Сталін): «-», повторюю, є необхідним і незнищенним. Вихід тільки один: зміцнення «+», організму”. Єдиним “у державі та світі” політиком, “який має мужність вказувати на смертоносність сіонізму й протиставляти йому життєдайність українства, - це Г. В. Щокін, засновник МАУП” (Шилов, 2006, С. 87). Ці відверті цитати наведені з передвиборного інтерв’ю кандидата в народні депутати до Верховної Ради від Української консервативної партії Ю. Шилова.

Такі щирі рецепти розв’язання єврейського питання звучать не вперше. Просто в цивілізованих країнах на людину, що їх озвучує, невідворотно чатує кримінальна відповідальність, а ми чомусь лише очима кліпаємо на витівки провокаторів. Попри титанічні зусилля Ю. Шилова та Г. Щокіна, Верховна Рада таки розібралася, хто винний у геноциді українського народу в формі голодоморів - комуністичний режим Імперії Зла. Нагадаю, що вперше звинувачення радянському режимові в геноциді українців пролунало 25 років тому в Єрусалимі, у доповіді Дж. Мейса на конференції з проблем Голокосту.

Але повернемося до арійської теми в опусах Ю. Шилова. Не можна твердити, що він механічно її скомпілював за російськими лекалами. Як людина творча і з багатою фантазією, народний академік конструює суперавтохтонну етнокультурну конструкцію протяжністю в 21 тис. років. Його російські колеги обмежують прабатьківщину аріїв, якщо не тундрою, то Південним Уралом і виводять з аріїв слов’ян (“Москва - третий Аркаим” та “место исхода пр ото слав я некой группы арийского народа”). Натомість Ю. Шилов розуміє, що за полярним колом прабатьківщини бути не могло, а про Аркаїм воліє не згадувати взагалі. Він починає власну історію праслов’ян ледь не з мисливців на мамонтів верхнього палеоліту, посилаючись на щонайдавнішу в світі історичну пам’ять слов’ян. І лише десь з середини V тис. до н. е. під крилом у трипільців Аратти, на її степовій окраїні визрівають арії (Аріан, за термінологією есеїста). Слов’янський етап розвитку етнокультури прямих спадкоємців Аратти розпочинається в 2400-1700 роках до н. е. Арії Наддніпрянщини в середині II тис. до н. е. залучають слов’ян до міграції в