Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, яка йому потрібна для життя. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи з норм споживання у селянській сім’ї в XIX ст. — 18 пудів зерна на душу на рік, усе населення замку потребувало близько 2,5 тис. пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну частку врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. У середньому вона становила приблизно 1/3 валового збору зерна.
Адміністрацію феодального двору-замка складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.
На Русі X—XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Упродовж тривалого часу вони співіснували, хоча їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, у період феодальної роздробленості — вотчинне. Юридичний статус володарювання обох форм дещо відрізнявся, але в цілому був близький і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Давня Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або «Золотої були» угорського короля Андраша ІІ не виробила. Для конфіскації володінь, яка широко практикувалась в обох державах, не вимагалось жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, але й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі, в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю, приватне спадкове землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.
Глава 4
Давньоруське село
Величезний економічний потенціал Давньоруської держави був зосереджений у селі: сільське господарство, промисли, деякі види ремесла. Тут мешкала і переважна більшість населення.
Вивчення сільської проблематики, зокрема історії феодального землеволодіння, його правових аспектів, історії селянства та общини, деяких інших питань започатковано ще з кінця XVIII — першої половини XIX ст. і згодом набуває значного поширення серед російських та українських вчених, особливо в епоху бурхливого розвитку науки — в останній чверті XIX — першому десятилітті XX ст. (В. М. Татищев, С. М. Соловйов, І. Д. Беляев, В. О. Ключевський, Н. П. Павлов-Сільванський, О. П. Єфименко, М. С. Грушевський та ін.).
Значний інтерес для вивчення історії давньоруського села становлять праці Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, Б. О. Рибакова, але в останні десятиліття все більше уваги приділяється дослідженням археологів, завдяки яким більш детально встановлено топографію, структуру та побут населення (В. Й. Довженок, В. В. Седов, П. П. Толочко, М. П. Кучера, В. П. Коваленко, О. В. Шекун, О. П. Моця, В. О. Петрашенко та ін.).
У писемних джерелах трапляється декілька специфічних назв, які стосуються основних типів селищ і відбивають їх соціально-історичну структуру: «село», «сельце», «весь», «деревня», «погост», «двір», «дим», а також «стан», «становище», що мають стосунок до них. Такий розподіл зумовлений різними факторами розвитку тих чи інших населених пунктів: фізико-географічним розміщенням, специфікою господарювання, соціальним складом населення, місцем у системі феодальної власності та правових відносин, іншими рисами, а також розвитком поселень протягом X — першої половини XIII ст.
Архаїчний статус та назва одного з типів поселень, яке могло належати раніше великій родині — «дім»[662], відомі з літопису під 853 р.[663]. Згодом під назвою «дім» мається на увазі місце мешкання індивідуальної родини, у тому числі заможних феодалів, а термін «дім» зазначає житлову частину садиби.
Структура та назви різних типів поселень X ст. відомі з дуже важливого тексту літопису про реформи княгині Ольги під 947 р. Тут згадується «село», «погост», «становище», а також такі назви, як «ловища» та «перевесища», що мають стосунок до сільських пунктів також. За літописом, у ближчих землях — на території древлян, яка включала райони від устя р. Славечни та пониззя р. Случ на півночі до межі природної смуги Лісу та Лісостепу на півдні, що не виходили за кордони поширення широколистих та хвойних лісів[664], були поставлені Ольгою «становища» як опорні пункти полюддя, до яких звозили дань і зберігали її до приїзду князівських чиновників-вирників. У віддалених від Києва землях кривичів та новгородців створювалась система більш значних укріплених або неукріплених пунктів збирання дані — «погости», які були поширені й на територію «всей землі»[665]. Надалі погости фіксуються не лише як адміністративні центри податної адміністративно-територіальної одиниці[666], а також як центральне поселення округи, можливо сільської територіальної общини, де були торги, культові установи[667]. Ймовірно, деякі погости мали умови і для розвитку міських структур.
Невеличкі поселення досить раннього часу IX — початку X ст. фіксуються поряд з ловищами, своєрідними князівськими заповідниками та угіддями, як, наприклад, «ловища» княгині Ольги[668]. Можливо, що аналогічні пункти нагляду були і поруч з перевесищами — у місцях встановлення перевесів для відлову птахів. Крім того, назва «ловища» стосувалась рибальських угідь, тому могла поширюватись і на невеличкі рибальські поселення.
Основна частина неукріплених селищ — це «село», «сельцо» та «весі». Останні, на думку Б. О. Рибакова[669], дуже близькі за змістом до таких населених пунктів Північної Русі, як «деревня». Це поселення особисто незалежних селян. Але у деяких текстах літопису визначення «гради і села» замінюється на «гради і весі», що, можливо, близьке і за змістом.
Головне місце у соціально-історичному розподілі поселень належить селу — маєтку князів, бояр, інших власників, а також сельцю — невеликому маєтку. Відомі й тимчасові сезонні поселення за виробничою та господарською функцією — поселення металургів, скотарів[670].
Формування давньоруської поселенської структури простежується наприкінці IX — на початку X ст. Спостерігається виникнення поселень переважно на місцях розташування більш давніх пунктів, у тому числі поселень переддержавного типу. На деяких з них вдається простежити спадкоємність та безперервний розвиток поселень з VII—VIII по XII ст. включно. Частина поселень хоч і розташована на місці попередніх, але не пов’язана з ними генетично і є новим етнокультурним явищем. Невеличкі скупчення поселень, частина яких становила початок майбутнього гнізда або куща[671],
