Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко
Суспільна нестабільність дезорієнтує людину, створюючи ґрунт для так званих кризових культів, що пропонують себе як універсальний засіб для подолання усіх негараздів у нестабільному світі. Кризовий культ - це масовий, ірраціональний, месіанський рух за радикальне вирішення усіх проблем, порятунок та звільнення людства, побудову щасливого майбутнього. Його прибічники борються за нездійсненну мету, але з конкретним ворогом.
Виразні риси кризового культу несуть на собі великі ідеології сьогодення - буддизм, християнство, мусульманство, більшовизм, нацизм тощо. Ці релігії, ідеології, політичні течії зароджувалися в буремні періоди історії людства, коли поряд з Буддою, Ісусом Христом, Магометом проповідувала величезна кіль кісті» інших пророків та лжепророків, носіїв різноманітних альтернативних до офіційної ідеології єресей. Згадайте, скільки політичних партій, ідеологій, фантастичних концепцій та сект з’явилося у 1917 р. під час розпаду Російської імперії та формування більшовизму або ж у 1989 p., у часи так званої “перебудови”. Яскраві риси кризових культів демонструє не тільки більшовизм, але й відоме в Україні “Біле братство’', численні різновиди неоязичниц-тва, в т. ч. РУНВіра та квазінаукова “концепція” Священної трипільської Аратти “народного академіка” Ю. О. Шилова.
З розвалом Радянського Союзу його колишні громадяни втратили довіру як до старих концепцій, так і до офіційної науки, що їх продукувала. Тотальна недовіра (аж до масового відторгнення наукових постулатів минулої епохи) збіглася з пробудженням інтересу до історичного минулого, як потенційної можливості прогнозування непевного майбутнього. Оскільки природа не терпить порожнечі, то зростаючий суспільний голод на історичну інформацію почали задовольняти не «дискредитовані” роботою в радянських університетах та Академії Наук УРСР науковці, а політизовані аматори та оперативні мІфотворці-заробіт-чани. До того ж їхні яскраві, не о б тяже ні аргументацією фантазії вигідно вирізнялися на тлі занадто сухих і складних для сприйняття пересічного громадянина міркувань академічних вчених.
На переломних етапах історії людям притаманно відмовлятися від застарілих ідеологічних концепцій на користь нових, які більше відповідають новим реаліям. Однак поява нових ідей, як правило, супроводжується великою кількістю так би мовити “інтелектуального браку”: релігійних єресей, кв аз і ідеологій, псевдонаукових концепцій, які за логікою побудови часто важко відрізнити від неоязичницьких релігійних текстів. Адже нерідко вони будуються не на раціоналістичних причино-наслідкових зв'язках, а на ірраціональних принципах віри, а їх прибічники утворюють своєрідні секти. Автори таких новітніх псевдонаукових "концепцій” походження індоєвропейців, арійців, росіян, казахів чи українців, як правило, політично заангажовані, ультрапатріотично налаштовані аматори, які зазвичай не володіють проблемою, але нетерпимі не лише до критики своїх побудов, але й до усіх незгодних.
Все це стало причиною того, що псевдонаукові, ультрапатріо-тичні фантазії на теми походження росіян, казахів, туркменів, українців та інших колишніх народів СРСР заполонили увесь пострадянський простір. Так, відомий російський археолог Б. О. Сафронов запропонував ефектну версію походження численних народів індоєвропейської, фіно-угорської та тюрко-монгольської мовних сімей від мисливців на північного оленя свідерської палеолітичної культури Поліської низовини (Сафронов, Иванова, 1999). Спираючись на монографію автора цих рядків (Зализняк, 1989), незважаючи на його рішучі заперечення, московський дослідник робить настільки ж фантастичні, як і бездоказові висновки про розселення свідерців Північної України 10 тис. років тому далеко на схід за Урал, аж до Алтаю, на південь у Палестину, на захід у Центральну Європу. Саме ця неймовірна свідерська експансія нібито заклала підгрунтя майбутньої євразійської цивілізації, лідером якої на сьогодні є Москва.
Ці сміливі, але абсолютно відірвані від реальних археологічних матеріалів версії надто умоглядні, щоб бути переконливими. Однак вони створюють примарне, ніким не визнане археологічне підґрунтя під започатковану ще на початку XX ст. князем М. Трубецьким неоімперську концепцію евразійства, яка активно відроджується у сучасній пострадянській Росії.
Російська дослідниця Н. Р. Гусєва з патріотичних міркувань виводить індоєвропейські народи з Архангелыцини. Адже най-давніші індоєвропейці, зокрема стародавні арії Індії та Ірану за Ригведою та Авестою були блондинами - а на берегах Білого моря так багато блакитнооких блондинів! До речі, легендарний галюциноген ний арійський напій соому (хоому) Н. Р. Гусєва (1999) називає молочним самогоном, який, на її думку, давніший від пло-дово-овочевого самогону трипільських племен Надчорномор’я. Не вдаючись у дискусію про переваги арійського самогону над трипільським, сам факт існування яких не має жодних доказів крім сміливої декларації Н. Р. Гусєвої, зазначу, що й решта положень згаданої концепції аргументовані на рівні самогоноваріння загадкових аріїв Архангелыцини чи трипільців України.
Не менш сміливі за згаданих росіян у своїх етнологічних побу-довахідеякі вітчизняні автори, особливо прибічники трипільських витоків українців та усього прогресивного людства. Із затвердженого міністерством освіти України навчального посібника для студентів педагогічних закладів “Історія педагогічної думки і освіти в Україні”, Київ, 1993 (автори проф. О. О. Любар та Д. Т. Федоренко) дізнаємося (стор. 29), що відома з давньоарійських текстів хоо-ма, виявляється, ніякий не російсько-арійський молочний самогон, а предковічне українсько-трипільське питво, бо саме від нього походить українське ім’я Хома. На стор. 22 посібника читаємо “Праукраїнці-трипільці стали родоначальниками... славнозвісних борщів українських, вельми вітамінізованої страви, яка... і досі не знайшла собі альтернативи”. Як вдавалося трипільцям зварити борщ без картоплі, помідорів, буряка, моркви, цибулі, часнику, перцю і навіть без капусти, про існування яких вони тоді й не підозрювали, - це ще одна таємниця Трипілля, відповідь на яку знає лише професор О. О. Любар з Криворізького педінституту. Він докладно аналізує “новий підхід до постановки навчання і виховання підростаючого покоління населення праукраїнців трипільської культури” І хоча “не знайдено жодного підручника чи посібника для шкіл праукраїнців, як відсутні навчальні плани і програми, бо всі вони, як і численні унікальні духовні книги епохи неоліту знищені вогнем, мечем і водою під час і враз після хрещення Київської Русі в 988 р.” Все ж “система виховання і освіти населення праукраїнців уже в IV—III ти-ся-чоліттях до Різдва Христового була найбільш прогресивного у порівнянні з будь-якими цивілізаціями тогочасногосвіту”(Лю-бар, Федоренко, 1993, С.23-25). Чого не скажеш про сучасну освіту українців, якщо такі посібники Міністерство освіти рекомендує українським студентам.
Романтико-фантастична трипільська версія походження українців розквітла за роки незалежності в середовищі
