Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
«Поискати града Тьмутороканя,
А любо испити шеломомь Дону».
Географічне розташування Чернігівської землі сприяло тому, що тут з часу утворення Київської Русі осідало іраномовне і тюркомовне населення, зокрема попередники половців, з якими чернігівські князі підтримували тісні відносини. Запобігання Ольговичів перед степовиками у XII—XIII ст. дорого коштувало як Чернігівській землі, так і Русі в цілому. «Дружні візити» половецьких ханів до своїх чернігівських союзників і родичів, по суті, не відрізнялись від їх воєнних нападів на Переяславську чи Київську землі. Привертають увагу у зв’язку з цим слова Святослава Ольговича, сказані у відповідь на погрози Ізяслава Давидовича позбавити його Чернігова: «Господи! вижь мое смирение, колико на ся поступахъ, не хотя крови пролити хрестьянский, отцины своея погубити, взяти Черниговъ с 7-ю городъ пустыхъ, Моровиескъ, Любескъ, Оргощь, Всеволожь, а в нѣхъ сѣдять псареве же и Половци». Саме за спілкування з половцями народ не любив чернігівських князів Олега Святославича та його синів Всеволода і Святослава.
Міста
Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість з них становили собою невеликі поселення, феодальні замки, фортеці. Серед міст своїми розмірами виділялись Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, розміщені на Десні та її притоках. Вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному і політичному житті не лише Чернігівської землі, але й усієї Русі.
Стольне місто Чернігівської землі — Чернігів, розміщений на Десні, уже з кінця IX — початку X ст. виступав як важливий політичний та економічний центр Русі, і це значення зберігав до монголо-татарської навали. У ХІІ ст. місто складалося із дитинця, що займав високий виступ між Десною і Стрижнем, окольного міста, яке прилягало з півночі до дитинця й було укріплене другою лінією валів, а також передмістя з острогом. Загальна довжина його укріплень становила близько 6,5 км. Крім того, навколо Чернігова розміщувались приміські села, боярські і князівські садиби, феодальні замки, монастирі, тісно пов’язані з містом. Літопис називає такі приміські пункти, як Гюричев, Свенковичі, Гостиничі, Крирів, Семинь.
Дороги зв’язували Чернігів з найбільш віддаленими куточками Чернігівської землі, а також з Києвом. До останнього вели дві дороги: одна — вздовж правого берега Десни через Гущин, Шестовицю, Моровійськ, Лутаву, Вишгород, друга — по лівому березі Десни через Остерський городок. Важливе значення мали шляхи на Любеч — північний форпост Чернігівщини (в Чернігові одна брама мала назву Любецька), а також на Новгород-Сіверський, Стародуб, Вщиж і в землю в’ятичів. І, накінець, від Чернігова виходив ще один, можливо, такий же давній, як і київський, південно-східний (умовно хозарський, або тмутараканський) шлях, що вів у донські степи до Саркелу і Тмутаракані.
Упродовж XII—ХІІІ ст. Чернігів розширявся територіально, забудовувався монументальними будинками, зміцнювався додатковими лініями валів. На той час він став центром високорозвинутого ремесла. У XII ст. на території кремля було споруджено один з кращих соборів Русі — Борисоглібський; 1174 р. у межах князівського двору Святослав Всеволодович побудував Михайлівську церкву; під 1186 р. літопис повідомляє про завершення будівництва Благовіщенської церкви; наприкінці XII чи на початку XIII ст. на чернігівському торзі було зведено П’ятницьку церкву. До будов XII ст. належить і Успенська церква Єлецького монастиря. Поява такої кількості монументальних споруд у Чернігові пояснюється суперництвом чернігівських князів з київськими і в ратних справах, і в усіх сферах.
Численні різнокольорові полив’яні плитки, мозаїка, фрагменти різьбленого білого каменю, фігурна плінфа, якими оздоблювались архітектурні споруди Чернігова XII—XIII ст., свідчать про високий рівень розвитку цих галузей ремесла. Чернігівські ремісники виготовляли також зброю, ювелірні вироби, предмети побуту, знаряддя праці.
Чернігів був великим феодальним центром. За його міцними стінами зосереджувались двори представників знаті — князів, бояр, воєвод, помістя яких знаходились не лише поблизу стольного міста, але і на значному віддаленні від нього. Села і замки простягались від Ольгового поля під Черніговом до Сновська, Боловоса і Любеча. Про їх значення в економічному житті свідчать слова чернігівських князів, які, скаржачись на великого київського князя, говорили: «А се пакы Изяславъ пришедъ опять к Чернигову, ставъ на Ольговѣ полѣ, ту села наша пожгли оли до Любча, и всю жизнь нашю повоевали».
Про розміри багатства, здобутого руками смердів і холопів й зосереджених у таких князівських і боярських селах, дає наочне уявлення літописна стаття 1146 р., яка розповідає про пограбування села Ігоря Ольговича під Путивлем.
Наприкінці XI ст. за рішенням князівського з’їзду в Любечі на базі старої Сновської тисячі було утворено Новгород-Сіверське князівство. Головним його містом став Новгород-Сіверський на Середньому Подесенні, який виник ще в середині X ст., а в середині XII ст. перетворився на одне з визначних міст Чернігівської землі. Літописне повідомлення 1152 р. про облогу Новгорода-Сіверського військами Ізяслава Мстиславича характеризує місто як велику і міцну фортецю, яку так і не вдалося захопити великому князю: «Мѣсяца февраля, — зазначається в літопису, — поидоша полкы своими к городу и ту начаша ся бити в города у острожныхъ воротъ, и тако вбодоша ѣ въ градъ и острогъ в нихъ изътяша и яко же выидоша изъ острога, и отступяче отъ града, идоша в товары своя».
Формально новгород-сіверські князі підкорялись Чернігову, але фактично проводили самостійну, незалежну політику, яка дуже часто йшла в розріз з інтересами чернігівських князів. Це інколи призводило до того, що Новгород-Сіверське князівство потрапляло в залежність від князів суздальських, а ще частіше — київських. У 1159 р. Святослав Чернігівський у відповідь на погрозу київського князя Ізяслава Давидовича забрати Чернігів дорікає йому, що той і так «всю волость Черниговскую собою держить и съ своимъ сыновцемъ: и то ему не досыти, но велить ми изъ Чернигова пойти».
Найбільшими містами Посейм’я були Курськ і Путивль, які отримали свої назви від невеликих притоків Сейму — Путивльки і Куру. Курськ як центр Посейм’я згадується в літопису наприкінці XI ст., але виникло місто значно раніше. Як свідчить «Житіє Феодосія Печорського», у Курську ще за Ярослава Мудрого сидів київський посадник. Як прикордонне місто Чернігівської землі Курськ постійно піддавався нападам кочовиків. Коли Андрію Володимировичу замість Переяслава запропонували Курськ, він відповів: «Лучше того мне смерть на своей отчине и на дедине, нежели Курское княженье».
З другої половини ХІІ ст., з посиленням набігів кочовиків, Курськ втратив значення головного міста східної частини Сіверської землі. Таким,
