Під одним дахом з Рудою - Олександра Малінкова

- Здається я бачив тут холодильник. Маю надію, що “любі друзі” не задумали нас з тобою заморити голодом.

      Чимчикує за мною слідом. Дійсно, холодильник таки тут є на другому поверсі. Ще й вщент забитий всілякими продуктами та наїдками. Навіть пляшку вина поклали на дверці. Зі стікером “випий мене”, дотепники блін. Ось виберуся звідси…

- Може б ти помився й одягнувся, - запитала Руда, - а я тим часом щось нам приготую. 

- Добре! - Киваю і йду купатися раз так хоче хоч на якийсь час спекатися мене. 

      Коли ж повернувся то на маленькій кухні вже смачно пахло вечерею. 

      Замість шортів одягнув джинси і чорний гольф, в цих речах приїхав сюди. Потім перевдягнувся, щоб не забруднити.

      Взагалі другий поверх більше нагадував невелику квартиру студію. Багато простору і мінімум речей. В центрі велике ліжко застелене чистою білизною. Зліва велика шафа-купе на всю стіну, навпроти велика плазма. Справа кухонне приладдя стіл і холодильник. 

        Допоміг нашинкувати овочі для салату й сервірувати стіл.

        Всілися вечеряти один навпроти одного. Віка ще довго збирається мовчати?

- Смачно! - Куштую смажену картоплю з куркою.

- Дякую! - Відповідає не підіймаючи на мене очей.

       Нарешті кладе виделку й переводить погляд з тарілки на мене. 

- Тут лише одне ліжко! - Промовляє натужно і я читаю страх в її очах. 

- Боїшся мене? - Відкидаюся на спинку стільця й складаю руки на грудях. - Чи себе? Доросла ж наче дівчинка! - Глузую якщо чесно. 

      Спостерігаю як її акуратні брівки одразу повзуть догори від німого обурення! Не було б між нами столу вже мабуть заліпила б мені затріщину, саме такий в неї вираз на обличчі. 

- Коли влітку заявилася в мою кімнату наче ж не боялася! - Це я зараз насолоджуюся рум’янцем який вмить спалахує на її щоках? 

- Припини! - Вимагає, спершись на лікті, які поставила на стільницю. 

      Нахиляюся всім тілом до неї ближче.

- Чому ти втекла тоді Віко? 

       Підхоплюється з-за столу й намагається втекти. Та куди вона втече з замкнутого простору?

      Наздоганяю досить швидко притискаючи до найближчої стіни. В кімнаті напівтемрява, але чітко бачу як несамовито й відчайдушно ближчать її очі. 

- Чому ти тоді втекла? - Повторюю своє питання, нахиляючись все ближче й ближче до її губ. - Чому не дала можливості все пояснити? Я ніколи тобі не зраджував. Ледве не збожеволів коли ти зникла. 

       Вона заплющила очі. Вії тремтять і вона вся теж. 

- Якщо ти зараз нічого до мене не відчуваєш, скажи, я одразу відпущу тебе! - Мої долоні обіймають її голівку, а сам нахиляюся ще ближче. 

- Не можу! - Шепоче. 

       Почуття, які сильніше: за мене за розсуд, за сумління, за здоровий глузд. Напевно я досягнув останньої краплі, межі, коли зупинитися чи відпустити вже немає змоги. Тож як спраглий припадаю до її губ. Солодких, стиглих, п’янких, коханих…