Під одним дахом з Рудою - Олександра Малінкова

- То куди ми? - Ніяк не можу вгамуватися. Не знаю, якесь передчуття чи то емоційне збудження разом, не дають можливості розслабитися й насолодитися засніженим містом за вікном. 

     Юліан не відповів, замість того щоб підтримувати розмову, чи хоча б задовольнити мою цікавість, він щось розглядає на своєму телефоні й переписується з кимось.

     Чудово! Сидиш тут вся така, і навіть уявлення не маєш куди тебе везуть! Майже годину до речі! Саме стільки зайняла дорога. А сніг розійшовся такий, що майже не видно де ми опинилися.

     Юліан розрахувався та допоміг мені вибратися з автівки.

- То де ми…? - Ледве втрималася, щоб не впасти.

- Давай свою сумочку мені, нещастя, доки не впала! - Він по хазяйські взяв з моїх рук всі речі. - Мені тут дещо треба лишити і додому! Така відповідь тебе влаштує?

- Так! 

      Напевно! Не знаю! Що лишити? Кого він тут може знати, щоб щось залишати? Але ж я йому довіряю! Ну може так і є. Спробувала розслабитися нарешті! А то так і до параної недалеко. Хоча, навіть знаю, що психіатр напише в своєму заключенні: “Психічних хвороб не знайдено, просто весела дурепа!”

     Юліан переді мною чемно відчинив двері й буквально вштовхнув мене в середину. А це вже не дуже чемно! 

- Зустрінемося через три доби! - Почула останні слова від нього, після чого двері за мною зачинили, а до моїх вух долетів звук брязкання замка.

- Це що ще таке? - Спробувала відчинити, даремно. Двері добротні, залізні.

    Огледілася навкруги. Напівтемрява. Найближче вікно закладене. Розіграш? Викрадення? 

    Божевілля якесь! Та ще й всі мої речі, та що там речі, телефон лишився ззовні. Оце вже попадос!

- Відчини! Бовдур! Не смішно! - Кричу й смикаю за ручку.

   Зупиняюся, переводжу подих, чути пульс у скронях і чиїсь кроки десь позаду… Обережно повертаюся, як у повільному кадрі, мружу очі…

- Ти що тут забула? - Вигукує Богдан.

    І я розумію, що попала… Дідько Юліан! Зрадник! Тобі не жити! Ось тільки виберуся звідси!