По секрету твоя - Рошаль Шантьє

Двері гучно зачиняються, Арінка все ще щебече, а я поспішно прибираю телефон, щоб не відволікав. Відповісти хочеться шалено, але оцінки допоможуть мені залишатися поруч із ним довше.

— Ну, що студенти, відпочили? Сподіваюся, всі готові до роботи.

Оксамит. Той, що змінювався до солодкого шепоту з хрипотою. Той, що огортав мене.

Не знаю, чому я так повільно почала зводити очі. Мабуть, сподівалася відстрочити неминуче. Неначе той потопаючий, що вибився з сил і усвідомив свій кінець, але борсається до останнього .

Руки, що дарують ласку, закриті до кистей піджаком. Я їх пам'ятала. Хотіла відчути знову. Плечі, які я стискала пальцями до легкого болю, бо так він був ще ближче. Ключиці, яких не видно за білою сорочкою, але я пам'ятаю їхній смак, ніби не тоді, а щойно покусувала. Шия, в яку я втикалася, відчуваючи збентеження, коли, перевівши подих, приходила до тями. Губи, що не могли знайти заспокоєння, підкоряли мене знову і знову, не знаючи відпочинку. Щетина на щоках, якою він дряпав мене, сміючись і збуджуючи.

Очі. Він дивиться на мене, а я ніби пробираюся до їхньої зеленої хащі і хочу кричати, але не можу вимовити жодного слова. Не виходить. І не варто. Навколо нас стільки людей, але цієї миті є тільки ми. І цей час даний нам, щоб відчути одне одного. Бо щойно, ось зараз, усе й закінчилося. І він не прийде на зустріч, яку тільки вранці призначав мені.