Наказати серцю - Богдана Малкіна

Щодня до тебе серце тягнеться, 

Болить, благає повернути.

Навіть об'їхавши весь світ, не знайдуться

Почуття, без яких не можу і вдихнути.

Ясенія

Щойно переступаю поріг готельного номера, завмираю не в змозі навіть вдихнути. Це він. Той, кого серце досі пам'ятає. Той, хто показав мені, що таке кохання і як можна кохатися, віддаючи себе повністю, без краплі залишку.

Дивлюсь у його горіхові очі, гордо задерши підборіддя, і розумію, що тепер це не той хлопець, який готовий був дертися на третій поверх тільки заради того, щоб поділитися зі мною новими рядками, які сам написав. Звісно ж, однією піснею нічого не закінчилося, проте все було за моєї ініціативи. А він був готовий чекати хоч вічність.

Тепер у нього нова зачіска — русяве волосся значно довше, воно в прекрасному безладі, однак хлопцеві все одно неймовірно пасує. Одяг теж інший — брендовий, не по кишені простим людям. Колись і моя сім’я була постійним клієнтом цього магазину. Зараз же я не можу собі дозволити такий одяг. Але анітрохи не шкодую.

Пригадую усі наші зустрічі й груди пронизує пекучий біль. Я віддала цьому хлопцеві своє серце, та він розтоптав його, зрештою, зробивши винною у всьому мене. 

— Вітаю, пані Ясеніє, — говорить чоловік, який стоїть збоку і якого я навіть не помітила. — Я — Нестор, ми з вами розмовляли кілька хвилин тому, а це…

— Знайомі, — байдуже кидає Ярослав та першим відводить погляд. Демонстративно відвертається й бере банку пива, яка стоїть на столику, та, сівши на диван, відкриває її. 

Його поведінка ранить. На очах виступають сльози, горло стискує від пекучого болю, але я, чорт забирай, не можу відвести від нього очей.

Дивлюся на його пальці й проти моєї волі в пам'ять вриваються спогади, як пестив ними кожну клітиночку тіла. 

Він став іще вродливішим. Такий дорослий, привабливий і харизматичний. Не даремно у Ярослава стільки фанаток, які готові заради нього убивати. Лиш на вході до цього готелю я проминула кілька десятків. Тільки не звернула на них уваги, задумавшись про своє.

Цікаво, якби я знала, що доведеться працювати з ним, погодилася б на це все? Погодилася б самостійно краяти власне серце? Напевно так, адже досі стою тут, ігноруючи зневажливе ставлення того, кого досі кохаю. 

— Знайомі? — здивовано перепитує менеджер, судячи з усього, розгублено дивлячись то на мене, то на Ярослава.

— Так, — промовляю спокійно, хоча всередині щомиті відбувається вибух. З кожним ударом серця мій світ руйнується й за долю секунди збирається заново, щоб потім знову вибухнути. 

Але і Ярослав не відмовляється від моїх послуг, хоча з легкістю міг би. Агентство любо дало б йому іншого перекладача.

— Вам потрібно підписати деякі документи. Сідайте, — менеджер показує на широкий диван, де сидить Ярослав і всередині знову все перевертається від думки, що ми знову будемо знаходитися так близько одне до одного. 

Чи думала я, що ще зустрінемося? Уявляла, мріяла, але давно перестала вірити у кляту долю. Але тепер чомусь думки саме такі. Що як це наш шанс? 

Серце ще більше хвилюється в грудях, а розум вигадує нашу майбутню розмову. Стільки всього хочеться сказати…

Киваю, беручи папери, й сідаю. Ярослав ніяк не реагує, продовжуючи пити своє пиво, ніби мене просто не існує. І це злить. Адже він досі думає, що я йому зрадила два роки тому. А це зовсім не так. Та навряд чи він захоче слухати мене зараз, адже тоді я вирішила гордо піти першою.

Читаю документ, потайки розглядаючи хлопця. Тим часом серце тріпоче, не вірячи у своє щастя.

— Коли прийде Люсі? — глибокий рідний голос розрізає тишу і я всередині тану. Невже це не сон? Невже Ярослав тут, поряд?

— Думаю, за кілька хвилин. 

— Це добре.

Двічі перечитую договір і підписую його, віддаю документи Нестору.

— Сподіваюся, ніяких проблем не буде? — чоловік уважно дивиться на мене, ніби намагається зазирнути у душу. — Маю на увазі з тим, що ви двоє знайомі.

— Не думаю, — стенаю плечем.

— Все в минулому, — каже одночасно зі мною Ярослав, знову розбиваючи серце.

Вітаю! Книга буде безкоштовною!