Наслєдіє - Аксінія Ардова

Про що мовчать зорі ?
Про те, на скільки швидкоплинне наше життя. 
Про те, що не все, що нам здається, є таким насправді.
Про те, що не можливо отримати щось цінне, нічого не віддавши натомість.
Про те, на скільки чистою може бути любов , страшною - ненависть , безглуздою - помста.
Про те, що споріднені душі існують; віками блукаючи в Міжземеллі, шукають одна одну; знаходять, поєднуються в одне ціле, або розбиваються, мов скляна кулька, на сотні тисяч осколків.
Про те, що смерті не існує. Буття - це вічність. Все перероджується, приймає іншу іпостась, набуває іншого значення, іншого сенсу.
Про те, що день починається зі сходом Сонця і закінчується з його заходом. Зорі мовчать про те, що це єдине, що навічно лишається незмінним.
Тому якщо ви чуєте про що мовчать зорі, поздоровляю, ви виграли це життя...

  Той, заради кого Древні відкрили браму,
повинен охороняти її, поки живий його дух.

  Наслєдіє Муналая.

День, що розпочався зі словами дідуся:
-"Нам потрібно поговорити." - вже точно не ввійде до категорії тих, які називають "одним із найпрекрасніших днів мого життя". Саме так починався сьогоднішній.
-І тобі доброго ранку, - Я, неспішним кроком, пройшла на кухню і сіла за стіл. Олександр стояв біля кавоварки і дивився на неї, мов на восьме диво світу.
-"Як люди, які винайшли це", - тикаючи пальцем у диво техніки, що готувало йому ранкову каву, -
телескоп, iPhone останньої моделі, супутник, проживають настільки швидкоплинні, позбавленим будь-якого сенсу, життя?" - не дивлячись до мене, запитав дідусь, напевно, у тієї ж кавоварки.
-О, у нас один з "цих" днів? - зітхнула я і помацала чашку з чаєм, який Олександр приготував, мабуть, незадовго до мого приходу.
Не можу пити дуже гарячі напої, тому завжди додаю трохи холодної води. Зробивши так і цього разу, розбавивши чай водою з глечика, що стояв на столі поруч із цукорницею, з ніжністю подивилася на дідуся, він так і стояв біля кавоварки, пив свою, щойно зварену, чорну каву без цукру. Мені здається чи він ще більше посивів? Я провела поглядом по його довгому повністю сивому волоссю. Скільки себе пам'ятаю, раніше він завжди заплітав косу, якщо бути точною, косу завжди заплітала йому я, тепер же Олександр просто збирає волосся в пучок на маківці однією з моїх численних гумок і виглядає, мушу зауважити, при цьому дуже стильно. Бачили фото чоловіків 50+ з татуюваннями і довгим волоссям на Pinterest, так ось переді мною стоїть якраз такий 63-річний представник чоловічої статі. Ми ніколи не говоримо ні про дідове довге волосся, ні про татуювання, що вкривають більшу частину його тіла, це одна з тих тем, які не обговорюються ніколи за жодних обставин, до речі, таких тем у нас дуже багато, але про це трохи пізніше.
- "Дідусю, то про що ти хочеш поговорити?" - почала я, глянувши на годинник, що висить над дверима. 9.24, а Крістіан має приїхати за мною о 9.30.
Олександр повернувся обличчям і подивився на мене з-під насуплених брів.
- Віквея, мені буде потрібно де з ким тебе познайомити.
Як для досить невинної фрази, голос діда звучав занадто серйозно. Чоловік дивився ніби крізь мене. Погляд порожній, на обличчі повна відсутність емоцій. У Олександра бувають "дивні" дні, він стає задумливим, мовчазним, трохи дратівливим, але сьогодні його поведінка мені здається більш ніж просто "дивною".
Дідусь потряс головою, ніби намагався позбутися надокучливих 
думок.
- Його звуть Малайя. Він онук мого давнього друга.
-"Добре", - сказала я і випила ковток чаю. Ніяк не звикну до цього гіркого смаку, подумала , уважно спостерігаючи за Олександром, який розглядав чашку, що тримав у руці з таким зацікавленням, немов бачив її вперше в житті. Але це було його улюблене горнятко. Мій подарунок в минулому році на день батька. Ручна робота. Об'ємна, біла керамічна чашка з красивим принтом у вигляді лавандових квітів. Дід любить лаванду. Він каже, що це єдині квіти, на запах яких у нього немає алергії.
- "Поки що це все, що я можу тобі сказати."
Дідусь швидко випив каву і поставив порожнє горнятко на стіл.
Я мовчки кивнула високому, статному чоловікові у чорній фланелевій піжамі.
За 17 років життя з Олександром, хоч-не-хоч , навчишся не ставити зайвих питань. Це вміння прийшло не одразу, але було єдиним адекватним компромісом, на який я йшла, щоб уникнути частих сварок з дідусем. Іноді з ним справді буває дуже складно. Якщо він не хоче щось обговорювати, ми це не обговорюємо, якщо він не хоче щось пояснювати, я навіть не намагаюся отримати жодних пояснень. Так було завжди і, ймовірно, ніколи не буде інакше. Моя поведінка - це, мабуть, прояв поваги до старшого покоління, в моєму випадку до дідуся, - засунути свої підліткові амбіції куди подалі і дозволити йому займатися твоїм вихованням так, як він вважає за потрібне.
- "Люблю тебе." - посміхнулася я дідусеві, але вийшло, мабуть, не дуже природно, бо він, подивившись на мене, злегка підняв брови й примружив свої темно - карі очі.
- "І я тебе, Віквея."
Так, я знаю. З раннього дитинства я відчуваю цю любов, як щось невидиме, до чого не можна доторкнутися, помацати, показати іншим, але безсумнівно існуюче. Це відчуття безпеки, повної довіри, відсутності страху перед засудженням, що підтверджується фразою "не хвилюйся ні про що, дідусь все вирішить". Відчуття, коли ти живеш із чітким усвідомленням того, що тебе люблять всупереч усьому; тобі не потрібно змінюватися, підлаштовуватися, щоб бути коханою; тебе приймають такою, яка ти є, з усіма твоїми недоліками, негативними рисами характеру...
Я встала і почала завантажувати брудний посуд, що був в мийці, в посудомийну машину.
- "Я міг би й сам." - Спостерігаючи за мною через плече, сказав дідусь.
- "Міг би."- Поцілувавши його в щоку, зауважила я і, підійшовши до столу, взяла сумку, яку перед цим повісила на спинку стільця, на якому сиділа, і, махнувши на прощання рукою, швидкою ходою попрямувала до виходу з кухні, залишаючи Олександра наодинці з нашою посудомийною машиною.