Наша дахозносна весна - Анна Харламова
— Тоді, спершу…
— Хот-дог!
Лука знову регоче і говорить.
— Якщо ти з'їси хот-дог, а потім на карусель… заблюєш бідного коника і діток, які там катаються. Тобі не шкода малих? — Лука стримується, щоб не засміятись. А я готова його покусати - бо мені страшно тут знаходитись, я хочу їсти, а ще ось цей шантаж… про діток і коника - жах одним словом.
— Я поспішила зі словами, що ти вмієш домовлятись.
Він цілує мене, міцніше стискає мою руку і регоче раз у раз. Я можу лише видихнути і намагатись отримувати задоволення від того, що бачу.
— Оглядове колесо? — Запитує мене Лука.
Я дивлюсь на іржаву, хитку споруду і здригаюсь. Лука сміється - знову.
— Бачу - для тебе я наче кімната сміху. — Буркнула я.
— Ні, Бджілочко… я просто не думав, що ти так боїшся атракціонів. Ти з таким ентузіазмом говорила про це, коли ми сюди їхали, що тепер бачачи твою реакцію, мені смішно. — Лука засміявся голосніше. Зупинився під моїм спопеляючим поглядом і швидко видав. — Пробач.
Бачу, що його розпирає від сміху і самій вже не втримати сміх. Ми регочемо разом, а вже за мить відчуваючи аромат їжі, дивимось звідкіля йде аромат.
Йдемо за ароматом, який доноситься за будинком, де є смішні дзеркала і от вони - хот-доги! Ми з Лукою дивимося одне на одно і розуміємо, що спочатку їжа, а потім все інше.
Доки я чекаю неподалік, щоб не тусити серед черги, Лука вже підходить до продавця. Купує все про що ми домовлялись і повертається до мене. Я задоволена тим що бачу, він теж, і ми сідаємо неподалік за вільний столик.
Гарячі ароматні хот-доги заповнюють ніздрі і ми стогнемо від задоволення, кусаючи їх. М'яка булочка, солодкий аромат кетчупу та гострої гірчиці, хрумка капуста та солоні огірочки, і звичайно смажена сосиска - все це вибухає на язиці, і ми знову в унісон стогнемо. Неможливо відірватися, тож ми нічого не говоримо, а просто наминаємо свою вечерю, запиваючи це все пепсі.
Доївши, ми витерли руки серветками, викинули все в урну неподалік, і тримаючись за руки, пішли до оглядового колеса. Стоїмо. Чекаю на вердикт Лейли, аж раптом вона відпускає мою руку і біжить подалі від людей, кудись у кущі. Я біжу за нею, не розуміючи, що сталося. Але все проясняться, коли я бачу, що Лейлу нудить і весь хот-дог вивертається на траву. Я підходжу до неї і забираю її хвостик, який падає їй на обличчя. Вона зігнута і знову починає блювати. Я в шоці дивлюсь на неї. Вона побіліла. А я хвилюючись погладжую її спину, й так само тримаю її волосся.
— Не встигла покататись, як вже обблювала парк. — Вона напевно бачить мій переляк, бо намагається жартувати і усміхається мені. Витирає губи і додає. — Хочу води.
— Лейло… ти біліша за стіну. Поїхали до лікарні.
Чую його голос… який взагалі не схожий на його і розумію наскільки він переляканий. Випростовуюсь, і беручи його обличчя в свої долоні, кажу.
— Коханий… я просто переїла, а ще… коли дивлюсь на ці всі гойдалки - мені реально фігово. — Зізнаюсь я.
Лука видихає і я бачу, що до його обличчя повертається кров.
— Я ледь не насрав в штани. І для цього не треба було навіть кімнати страху. — Ми обоє тихо сміємось і Лука додає. — Не обов'язково було блювати, щоб не кататись на конячці.
Ми знову регочемо. Лука притягує мене до себе і я чую, як калатає його серце. Бідолашний мій, він так перелякався за мене. Я і сама перелякалася. В одну мить вся їжа підскочила до горла і я не зрозуміла, як вже біжу до кущів.
— Все добре коханий. Але…
— Ми вже на катались.
Сміюсь і хитаю головою.
— Вибач.
— За що?
— За те, що побували на атракціоні, але на жодному із них не покатались.
— Здається, ми гарно провели час.. І ти навіть…
— Обблювала парк.
— Ага. Тож спецефектів, адреналіну і розваг - нам на сьогодні досить. Колись розповімо про це своїм онукам.
— Про парк атракціонів, де ми не покатались?
— А в кого є ще така історія?!
Я сміюсь і кажу.
— Лише в нас. Починаючи, що їхня бабуся їхала визволяти їхнього дідуся від лап загубленої дружини.
Ми обоє регочемо, але я відчуваю знову нудоту.
— Знову?
— Дай води.
Лука відкриває кришечку на пляшці з водою, яку ми придбали до того, як пішли до оглядового колеса. Мені пощастило. Я роблю кілька ковтків і відчуваю, як мені стає легше. Віддаю пляшку Луці і видихаю.
— Поїхали до мотелю.
— Так.
Обіймаючи, Лука поцілував мене у скроню і ми пішли до виходу, в унісон сміючись від того, що так і не покатались.