Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Лука.

  З Каліфорнії додому. 

   КОЛИ ми вчора повернулись з атракціону, Лейлу ще нудило. Вона хвилин сорок пробула у вбиральні, “розмовляючи” з унітазом. Я реально перелякався ні на жарт. Вона була такою блідою, виснаженню… моє серце стискалося від того, що їй погано. Я ще кілька разів просив, щоб ми поїхали до лікарні, але Лейла відмовлялась кожного разу. Коли вона увійшла до кімнати, я допоміг їй лягти, дав води і сам влігся біля неї. Погладжуючи її волосся, спину я думав лише про те, щоб їй не стало гірше. Але слава Богу - минулось. Вона заснула на моєму плечі, а коли сьогодні вранці встала, була схожою на саму себе. Щічки рожеві, очі сяють і вона хотіла їсти, а це дуже хороший знак. 

   Ми поснідали у кафе неподалік. Грінками з джемом, авокадо, ягодами, та омлетом з грибами, який я замовив, та яєчню з грибною подушкою, яку замовила Лейла. На десерт панкейк один на двох з ягодами, кава та сік. Ми досхочу наїлись і я запитав Лейлу.

   — Як ти себе почуваєш? Не нудить? 

   Лейла похитала головою, і усміхнувшись мені, простягнула руку через столик. Я стиснув її пальчики в своїй руці і теж усміхнувся їй.

   — Все просто чудово. Я добре почуваюсь, дякую коханий. 

   Сонце сьогодні щедро обдаровувало теплом. Промінці потрапляли до кафе через велитеньскі вікна, які йшли від підлоги до стелі. Ми насолоджувалися в цьому тихому місці, перед тим, як знову рушити в дорогу. 

   — Я радий це чути. Ти мене вчора дуже сильно перелякала.

   — Знаю коханий. Я не хотіла. — Випинає губу і я усміхаюсь. 

   — Через дві години, ми взнаємо чи сказала нам та жінка правду, чи ні. — Кажу я і надпиваю кави, яка вже майже охолола. 

   — Так. — Лейла випиває соку і додає. — Саммер та Ілай вже напевно в дорозі. Чим ми можемо зайнятись - поки чекаємо на вердикт?

   — Можемо прогулятись. 

   — Здається неподалік був парк. 

   — То, що піша прогулянка?

   — Так, з радістю. Особливо перед тим, як знову опинимось в машині. Нам слід вже повертатись додому, тож… ще трохи релаксу не завадить. — Лейла тепло усміхається і я усміхаюсь їй навзаєм.

   — Тоді, ходімо.

   Розрахувавшись, ми вийшли на вулицю і нас зустрів теплий, весняний день. Вітерець трішки прохолодний, але ми в легких куртках, тож не замерзнемо. 

   Тримаючись за руки, ми перейшли дорогу від кафе, та опинившись на іншому боці вулиці, побачили доріжку, яка вела до парку. Виявилося, що парк доволі великий і в ньому є навіть невеличке озеро, де плавають на човнах. Ми подивилися з Лейлою одне на одного і зрозуміли, як проведемо наступні дві години. 

   Ми знайшли, де можна взяти в оренду човен, і вже за кілька хвилин ми пливли на середину озера. Теплий день розкриває свою красу над спокійним, чистим озером, що мерехтить та сяє під яскравими променями сонця. Легкий вітерець ніжно пестить наші з Лейлою обличчя і ми мружимось, дивлячись одне на одного. Цей самий вітерець приносить свіжий аромат квітучих дерев, трави та аромат води. Лейла торкається пальчиками води і легенько розганяє поверхнею води дрібні хвилі. Навколо чути мелодійний спів пташок, який створює ідеальну релаксуючу атмосферу.

   По озеру плавно, непоспішаючи ковзають човни, в яких сидять закохані пари, які сміючись, обіймаються та цілуються, або батьки з дітьми, які поїдають морозиво… хтось читає книгу. Є навіть літні пари, які точно згадують свою молодість та минулі щасливі весни. А хтось, захоплений красою навколишньої природи, крутить головою у всі боки. 

   Я повільно веслуюю, дозволяючи нам із Лейлою насолодитись кожною миттю цього гарного ранку. Зупиняюсь, і ми просто тихо позитуючись, знаходимся в центрі озера. Я обережно обіймаю Лейлу і ніжно цілую її повні губи. Вона тихо стогне, і я усміхаючись думаю про те, що перед від'їздом я маю її закохати, як слід. 

   — Я знаю про що ти думаєш, красунчику. — Усміхаючись в мої губи, мовила Лейла.

   — Бо і сама про це думаєш, красуне. 

   — Ага. Я так хочу тебе, що здається можу кінчити від однієї думки. — Шепоче Лейла, ховаючись між моєю шиєю. Вона заводить мене і я готовий покласти її в човні та чуттєво кохатись з нею. Але гадаю, нас за це арештують. Парк все-таки сімейний.

   — Хороша заява. Мені підходить. Як тільки опинимся в номері, я зроблю все, щоб ти кінчила і не один раз. — Цілую Лейлу у скроню, а потім знаходжу її губи. Кілька довгих хвилин ми хитаємося на човні, цілуючи одне одного. 

   Сонце підіймається ще вище і ми ловимо теплі промені тими частинами тіла, які не прикриває одяг. В цю мить, мій телефон дає про себе знати і ми з Лейлою подивились одне на одного. Це та сама мить, коли ми дізнаємося чи посміхнулась нам удача. Я дістаю мобільний з кишені і натискаю на голосний зв'язок. 

   — Привіт, голуб'ята. — Чуємо голос Саммер.

   — Привіт, народ! — Кажу я і одразу до справи. — Ви вже там?

   — Так. — Відповідає Ілай.

   — І? — В нетерплячці запитує Лейла.

   — Вона дійсно працює в чайній крамниці. Марія Родрігез - знайдена! — Задоволено та радісно вигує Саммер.

   Лейла пишить з Саммер в унісон. На нас дивляться люди з човнів і я бачу, як Лейла зашарілась. 

   Я їй тихо кажу.

   — Не зважай. Знали б вони, яка в нас подія - то теж би пищали. 

   Лейла усміхається мені з вдячністю. Я бачу в її очах сльози і розумію, яка напруга впала з її плеч, коли вона дізналась, що Марія у Вотервілі. Я її добре розумію, бо весь цей час я не припиняв думати, чи ми їдемо в правильному шляху. І от - полегшення. 

   — То, що коли їдете додому? — Цікавиться Ілай.

   — Ми через годину виїжджаємо і будемо вдома післязавтра вдень. — Кажу я і дивлюсь на задоволену Лейлу, яка витирає сльози тильною стороною долоні. Я обіймаю її, цілую у волосся і кажу до Саммер та Ілая. — Дякуємо за розвідку. 

   — Дужееееее дякуємо! — Наголошує Лейла.