Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лейла.
Майже вдома.
ВЧОРА, коли ми виїхали з мотелю, ми зупинялись лише кілька разів, щоб перекусити, заправитись і їхати далі. Третій раз ми зупинились на ночівлю у тому самому будинку з басейном. Коли ми займались коханням у воді знову, я кінчила тричі підпяд. Моє тіло відгукувалось на пестощі миттєво, хоча я і так завжди готова. Але те, що зі мною коїться останній тиждень - це просто дахознос.
Сьогодні вранці, прокинувшись, ми вирішили навідатись до Еда та Маргарет. Вони були дуже раді нас бачити, і як тоді, смачно нас нагодувавши, прийняли, як рідних. Ми розповіли їм, як добрались до Каліфорнії, які результати маємо і що плануємо робити далі. Коли я розповідала про атракціони, Маргарет якось дивно усміхалась і запитала - “Чи не бачили ви там лелеки?”. Ми з Лукою лише знизали плечима, не розуміючи стареньку.
Коли ми поснідали, нам дали у дорогу як завжди смачненького, і обійнявши нас, Маргарет та Ед побажали нам успіхів. Ми сказали їм, що обов'язково дамо знати, коли все владнаємо.
Тож, ми знову в дорозі і скоро будемо дома. Ще трохи і ми будемо в нашому гніздечку. Я відчую аромат нашого дому, прийму душ в нашій ванній, одягну свіжий одяг і приготую для нас щось смачне на нашій кухні. Як добре їхати додому. Серце залоскотало від думки, що ми побачимо нашу братію і поговоримо з тими, хто так добре нас розуміє та підтримує.
Я вся в очікуванні.
Кусаю м'який, наповнений начинкою пончик і прицмокую від задоволення. Простягаю до Луки і кажу.
— Вкуси, це просто нереальна смакота.
Він кусає і стогне, як це робила секунду назад я.
— Сма-ч-но. — Говорить з повним ротом і знову стогне.
Я сміюсь і знову відкушую пончик.
— Ой! Ой! Ойййй!
— Що таке? — Лука дивиться на мене і його очі видають переляк. — Ти знову бліда… щось болить?
— Нудить. Зупиняй машину! Швидко! — Кричу я, а потім затуляю долонею губи. Авто зупиняється і я вискакую з нього. Не встигла я зробити і кілька кроків, як все, що сьогодні я їла - було на траві. Знову. Що зі мною?
— Кохана моя… Як ти? Може води? Як тобі допомогти?
Лука біля мене, його голос так само, як і рука на моїй спині тремтить. Вже раптом до мене приходить просвітління і я кажу те, що спало на думку.
— Лука… — Я підводжу на нього очі і ми дивимося одне на одного, коли я продовжую. — Здається я вагітна.
Лука підіймає брови, протирає рукою потилицю і починає сміятись. Це взагалі нормально? Так має бути? Ось така реакція… Бачу, як в Луки блищать очі, і він притягуючи мене до себе, каже.
— Якщо це так…
— Тоді?..
— Тоді, я найщасливіший чоловік у світі, бо моя кохана дружина - носить під серцем наше диво. — Голос Луки тремтить від сліз і я вже теж плачу. Я щаслива. Якщо я дійсно вагітна, то я найщасливіша жінка на землі.
— Лука… я так тебе кохаю.
— І я тебе кохаю, моя кохана Бджілочко.
Лука мене обіймає і цілує. Я верчу головою і кажу.
— Я ж щойно…
— Гадає мене це зупинить?! — Він знову натискає на мої губи і я усміхаюсь. Кохання.
— Будемо їхати через аптеку і купимо тести.
— Так, звісно. — Лука знову усміхається. — Ми станемо батьками.
— Ми ще точно не знаємо…
— Я це знаю.
Я усміхаюсь йому навзаєм. Це дивовижно бачити стільки щастя в його очах.
— Тоді… поїхали підтверджувати те, що вже ти і так знаєш. — Ми сміємось, а за кілька секунд вже в машині. Я п'ю… довго п'ю. Мені вже легше і Лука знову мене цілує. На цей раз поцілунок глибокий та довгий і я не зупиняю його. Бо це єдине, що я зараз хочу.
Через кілька хвилин ми знову їдемо. Ми їдемо додому взнавати, що будемо батьками.