Наша дахозносна весна - Анна Харламова

   Підіймаю на Луку погляд і усміхаюсь. Він цілує мене в носик, губи і тихо говорить.

   — Ти найдивовижніша жінка на планеті поза її межами і взагалі. — Його губи знаходять мої, і ми декілька хвилин забуваємо про те, що існує світ.

   — Лука?

   — Що?

   — Поїхали до готелю. Я хочу заснути в твоїх обіймах. — Видихаю я і Лука хитає головою. Усміхається і цілує мене знову у носик. 

   — А ти не проти, якщо я спочатку зариюсь обличчям між твоїми стегнами, щоб ти потім ще солодше заснула в моїх обіймах. — Грайлива усмішка та блиск в очах робить Луку таким бешкетно-сексуальним, що я вже можу кінчити.

   — Я не проти такої “колискової”. — Торкаюсь його паху і відчуваю, що він готовий вже “заспівати мені колискову”. Нас торкається лише слабке світло від ліхтаря, тож я ще раз проводжу рукою і Лука майже ричить.

   — Так, поїхали! І то швидко! 

   Лука цілує мене з натиском, відчиняє двері авто і чекає щоб я сіла. Коли я всередині, він захлопує дверцята, і обійшовши авто, сідає за кермо. Кілька секунд і ми в дорозі. 

   Вгорі високо над нами мерехтить місяць, а зорі грають в хованки з хмаринками. Ми тримаємось за руки - доки їдемо до готелю. Я позіхаю, але добре пам'ятаю, що пообіцяв Лука, тож сон почекає. 

    В моїй голові вирує багато думок, хвилювань і страхів, але я не хочу говорити зараз про наше фіаско, яке стосується пошуку Марії. Ми будемо про неї взнавати завтра. Будемо дізнаватись, чи реальну адресу нам дала Пенелопа, яка сьогодні збагатилась завдяки нам на сто баксів. Все завтра. Сьогодні - я не хочу і не буду думати про це все. Я втомилась. І хоч я намагаюсь не показувати цього, але я втомилась від думок про те, що Марія і досі дружина мого Луки. Не хочу зараз думати про неї, про те, що вона більше тут не живе і про те, що ми і досі не отримали від неї підпис на розлучення. Всі ці думки та вирішення цих проблем - завтра. 

   Я ще дужче притискаюсь до Луки. До мого Луки. Він належить мені, а я йому. Ми одне ціле перед Богом, а з папірцем ми все вирішимо. 

   — Все буде добре. Я обіцяю. — Лука читає мої думки. Знаю, що він зараз теж в роздумах і хвилюється.

   — Звичайно.

   — Все залишимо на завтра. 

   І ці думки теж він прочитав. 

   — Так. — Видихаю я.

   — Ми майже приїхали. 

   Я потираюсь щокою об його плече.

   — Я кохаю тебе. 

   Лука цілує мене у скроню і говорить.

   — І я тебе кохаю, моя Бджілочко. 

   Лука припаркувався, ми вийшли з машини, і тримаючись за руку, йдемо до готелю. Опинившись в номері, ми роздягаємося і йдемо до ліжка, де будемо забувати про те, що існує світ, а потім… потім ми заснемо в обіймах одне одного і це те, що мені потрібно. Мені потрібно відчувати Луку усім своїм тілом, кожною клітинкою, і дивлячись йому у вічі, бачу те, що відчуваю сама. Йому потрібно бути в мені і отримати доказ того, що все буде добре - бо ми є одне в одного, бо ми одне ціле і доказом цього - буде наше поєднання, а потім міцні обійми і сон, в якому ми знову будемо сплітатись тілами. 

   Він наді мною. Він в мені. І ми одне ціле - навіки.