Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лейла.
Шлях до Каліфорнії…
МИ ЇХАЛИ дуже довго. Занадто довго. На вулиці темна ніч. Ми втомились, ми голодні та хочемо спати.
Знайшовши мотель, ми зареєструвались, отримали ключі і от ми все так само голодні, сидимо на ліжку. В Луки болить спина через сидіння за кермом, у мене гудить голова і нудить через те, що я до болю в животі хочу їсти. Чую, як в Луки в животі бурчить.
— Бджілочко, я піду знайду якийсь маркет і куплю нам щось поїсти.
— Ні. Вже темно. На дворі ніч і я не хочу, щоб ти йшов сам. І я не хочу лишатись тут сама. — Перелякано пояснюю і чую, як мій голос мене підводить.
Лука дивиться на мене і в цей самий момент наші животи в унісон дали про себе знати. В кімнаті тиша і лише бурчання від голоду пронизує кімнату. Ми знесилено засміялись, і Лука все-таки підвівся з ліжка.
— Я дуже і дуже швидко. Я обіцяю. — Він усміхається, наче переконуючи мене, що він туди і назад. Але мій страх нікуди не зникає навіть від його типу “переконливої” усмішки. — Нам треба поїсти. В тебе голова болить через те, що ти голодна, а я просто з голоду помру. Ми більше ніколи не будемо їхати стільки годин без перекусу. Після того, як ми востаннє їли - минуло майже сім годин.
Сім годин… Це занадто. Я розумію його, але в мені все холодне, як уявляю, що він попере бозна куди на пошуки маркету. Ніч. Незнайоме місце. І не ясно кого можна зустріти на своєму шляху. Мене захоплює паніка і я кажу.
— Тоді я з тобою.
Різко підводжусь і Лука натискає мені на плечі, змушуючи сісти мене назад. Я хмикаю і він ловить мій невдоволений погляд. Розтуляю рота, щоб протестувати, але Лука мене перебиває.
— Кохана, це погана ідея. Мені буде спокійніше, якщо ти залишишся тут. До того ж, якщо я піду сам - я швидше повернусь.
— Мені ця ідея не подобається. — Мій голос підтверджує моє невдоволення.
Лука видихає, проводить рукою по волоссю і ніжно, наче до немовляти, говорить.
— Кохана, я візьму мобільний. Ти завжди мені можеш подзвонити. І я обіцяю дуже швидко впоратись.
В мені не припиняє вирувати протест, паніка і страх. Я завжди боялась ходити вночі, люди є різні і нажаль є такі, які не являються законослухняними громадянами, яким подобається інший спосіб життя. От цього я і боюсь. Але… я не можу впоратись з уже прийнятим рішенням Луки. Я це бачу в його очах. Він починає сердитись, а я панікую все більше.
— Добре. Але, щоб як тільки я тобі зателефоную - ти відповів на мій дзвінок. Зрозуміло?! — Мій тон сердитий, але вже через кілька секунд я видихаю і вже м'якше додаю. — Прошу тебе. Я хвилююсь. Ти ж знаєш…
— Все буде добре, моя кохана Бджілочко. Обіцяю. І обіцяю, що візьму слухавку, як тільки ти зателефонуєш.
Лука присідає біля моїх ніг, і беручи мої руки в свої, цілує пальчики. Я усміхаюсь крізь дике хвилювання, але, що я вже можу зробити?!..
— Будь обережним.
— Обіцяю.
Він підводиться, і я також встаю з ліжка. Лука береться за дверну ручку і цілує мене перед тим, як вийти з кімнати. Я зачиняю за ним двері і важко видихаю. Поки він не повернеться, я буду як на голках - це я точно знаю.
Що мені робити за цей час? Що робити?
Я починаю ходити по маленькій кімнаті туди-сюди і роздивлятись її в тьмяному світлі бра, яке висить над двоспальними ліжком. Тут просто та чисто. Головне чисто - це основне. Тож, я не хвилююсь про все інше. В кімнаті є ліжко, комод та свій душ з туалетом за білими дверима. В голову приходить ідея. Доки чекаю - можна прийняти душ і змити з себе пил після довгої дороги. Звичайно, це не змусить мене розслабитись і не хвилюватись, але я хоча б не зітру і без того старенький килимок під своїми ногами.
Починаю роздягатись і складати речі на стілець біля комоду. Знайшовши в одній із сумок халат, капчики, рушник та шампунь, йду до ванної, але перед цим ще раз перевіряю чи замкнула двері. Все перевірено. Я намагаюсь бути спокійною.
Заходжу до малесенької ванної, кладу на рукомийник рушник та шампунь і переступаю бортик, такої ж малесенької душової кабіни. Вмикаю воду і як ні як видихаю. Вода б'є по тілу і я намагаюсь зосередитись на цих приємних, життєдіяльних відчуттях. Виходить не дуже, але краще ніж я думала. Тож, я швидко беру пляшечку з шампунем і видавлюю собі на долоню. Втираю в своє волосся шампунь і змиваю його. Піна йде тілом і я намилююсь вся. Аромат лайму захоплює ніс і я видихаю. Це теж трішки заспокоює мене. Лука завжди каже, що це аромат який його збуджує та заспокоює, і від цієї згадки я усміхаюсь.
Змивши піну, я вимикаю воду, переступаю через бортик і загортаюсь у рушник. Забираю шампунь і йду до кімнати. Насухо витираюсь, одягаю халат і сідаю на ліжко. Тягнусь до мобільного. Набираю Луку.
Йдуть гудки. Один… два… три… Він не відповідає.
Паніка, яка щойно була лише в шлунку, починає захоплювати все тіло. Я в полоні дурних думок і страху який паралізує.
Я тремтячими руками знову набираю Луку.
І тут моє серце остаточно обривається.
Мій Лука поза зоною досяжності.
Це як? Це що таке? Чому?
Де ти Лука? Де? Що з тобою? Що сталось?
Я знову і знову набираю його, але чую лише, що мій абонент поза зоною досяжності.
З моїх очей прискають сльози і я не можу їх зупинити. Тихо плачу, щоб мене ніхто не почув за сусідньої стінкою. Затуляю рот рукою. Схлипую.
Я знову набираю його номер і знову теж саме. Плачу вже голосніше. Встаю. Ходжу по кімнаті і чую, як бурчить шлунок. Навіщо він бурчить? Не той час! Не до цього мені! Я хочу лише одного, щоб Лука зараз постукав у ці двері. Це єдине, що я хочу.
Паніка. Страх. Шлунок затягує у вузол. Мене нудить від голоду та паніки. Я боюсь.
На годиннику коли Лука пішов було майже дванадцять, а тепер година глибокої, темної ночі. Його немає вже годину.
