Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лейла.
Каліфорнія.
МИ ДОЇХАЛИ швидше ніж думали, тож коли ми оселились в готелі, який нагадував нам про гарний відпочинок в горах з нашими друзями, - я подумала, що нам треба буде знову кудись всім разом поїхати.
Гарний номер. Біло-сірий. Велитенське ліжко з подушками в тій самій кольоровій гамі. Лише подушки, картини та рушники у ванній - бузкового кольору. Все дуже вишукано та зі смаком.
Ми з Лукою прийняли душ, замовили поїсти в номер, трохи відпочили і вирішили, що нам потрібно вже сьогодні взнати чи живе ця панянка і досі там, де жила десять років тому. Ми переодягнулись, і вийшовши з номеру, попрямували до виходу.
Тримаючись за руки, ми дійшли машини. Сідаючи в неї, ми хвилювались, ми сподівались і водночас були в повній нетерплячці, - бо хотіли якнайшвидше з цим всім покінчити.
Лука виїхав на дорогу і ми знову зціпили руки.
— Я хвилююсь. — Зізнаюсь я.
— Я знаю. І я. — Як на сповіді каже Лука. — Хочу, щоб це вже закінчилось і ми могли повернутись додому, щоб одружитись.
Я усміхаюсь Луці і цілую його руку, а потім щокою потираюсь об його долоню.
— Все буде добре.
— Звичайно. — Запевняє він мене і я наповнююсь вірою.
Ми доїхали до потрібного нам будинку, коли на годиннику була майже десята вечора. Пізно, але ми не могли чекати. Вийшовши з машини, ми так само тримаючись за руки, поспішили до будинку. Маленький, старенький і з газоном, який бажає кращого. Район теж не дуже приємний. Десь чути лайку, а десь неподалік машина пролітає зі свистом, і я дякую Богу, що живу там - де живу.
Лука видихає і стукає у двері. Ми завмираємо. Чекаємо. Серце моє от-от і вилетить з грудей. Наш спокій, чи навпаки - за цими дверима. І от ми чуємо кроки. Дивимось одне на одного з Лукою, наче кажучи - “Все буде добре”.
Клацає замок і двері відчиняються.
На порозі з'являється жінка років п'ятидесяти. На ній спортивний костюм помаранчевого кольору, вона стоїть босоніж і тримає в руках пульт від телевізора. Мабуть ми порушили кіносеанс, але хай вибачить - у нас невідкладна справа. Її брови здіймаються над наклеїними довгими віями та чорними, як ніч очима. Вона поправляє каштанові локони, які спадають на чоло і усміхається, мило та грайливо і зрозуміло одразу, що вона точно не мене рада бачити на порозі. Лука - от її ціль.
— Вітаю. Вибачте, що турбуємо так пізно…
— Нічого красунчику, я не настільки зайнята. Чим можу допомогти?
Вона дивиться на нього, як кіт на сметану, і я стою просто в шоці, дивлячись на те, як вона поводиться. Я наче для неї не існую. Жесть.
— Ми шукаємо дівчину на ім'я Марія Родрігез. Вона жила колись в цьому будинку. — Пояснює Лука і запитує. — Чи проживає вона ще тут?
Вона видихає і хитає головою. Її настрій змінюється і вона агресивно відповідає.
— Ні, ця шльондра більше тут не живе.
Ми з Лукою ловимо погляд одне одного, а потім знову дивимось на жінку.
— Вибачте, я не представився. Я Лука, а це моя наречена Лейла.
— Я Пенелопа.
Ну… я б не сказала, що вона одна із тих Пенелоп, які зводять з розуму. Ім'я, яке викликає полум'я - точно суперечить її образу. Хоча, я впевнена вона не одного чоловіка поклала на лопатки, а потім скористалась його напівсплячим станом. Щось мої думки не туди мене занесли.
— Дуже приємно. Тож… Пенелопо, а чи не підкажете, де зараз проживає Марія? — Знову запитує Лука.
— Ця дівуля вкрала в мене сотню баксів, й так не повернула.
Ми одразу зрозуміли натяк. Якщо ми хочемо отримати адресу Марії, доведеться залізти до гаманця і віддати цій ПЕНЕЛОПІ сто баксів.
— А якщо я скажу, що її борг чудовим чином повернеться?.. Чи отримаємо ми її адресу? — Лука поліз до кишені і очі Пенелопи засяяли в передчутті.
— Так, звісно.
В цю хвилину я молилась і чекала.
Лука дістає сто баксів і чекає.
— Ми вас уважно слухаємо.
— Вона переїхала до Вотервілю. — Вона хапає сто баксів, а ми з Лукою стояли, як в копані, коли вона додала. — Марія там працює в магазині чаїв. Здається “Чай та релакс”.
Ми вже не дивимось на неї, ми дивимось одне на одного в повному шоці.
— Трясця! — Виривається в мене з язика. — Йоханий!
— Ну… бувайте. — Вона захлопує двері перед нашим носом, а ми не можемо поворухнутись.
— Як це так?! Як так?! Вона за годину від Мена. Ми проїхали всю країну в її пошуках, а до неї рукою подати?! — Мій голос переходить на крик.
— Тихіше люба. Цей район бажає кращого. — Лука обіймає мене за талію і відводить до машини. Ми зупиняємося біля неї і він додає. — Трахана дупа! Як це так?!
— Тихіше, коханий. Ти забув де ми?! — Саркастично говорю я і запитую. — Лука, а як ми можемо довіряти цій жінці? Може вона сказала нам не ту адресу?
— Я теж про це подумав.
— То, що нам робити? Як бути? — Відчуваю, як в мені зростає паніка. Я боюсь, що ми ніколи її не знайдемо. Хочу плакати і здається, я вже це роблю, - бо Лука витирає великими пальцями під моїми очима.
— Бджілочко, не плач. Я щось вигадаю. Ми дізнаємось, чи вона сказала правильну адресу. Все буде добре. Обіцяю. — Він обіймає мене і тулить до своїх грудей. Чую, як калатає його серце і розумію, що він відчуває те ж саме - розпач, розчарування та розгубленість.
Видихаю і тихо кажу.
— Все буде добре. Ми її знайдемо. Вона ж не голка в стозі сіна. Ми впораємось. — Чую, як Лука тихо та повільно видихає. Йому потрібна моя підтримка і я її йому дам. Мені важко, але йому так само… а може і важче.
— Я тобі говорив, що ти найдивовижніша жінка на планеті поза її межами і взагалі?
Я тихо сміюсь крізь сльози і кажу.
— Я можу це слухати вічно. Тож, не стидайся, повторюй… повторюй…
