Наша дахозносна весна - Анна Харламова
Лука.
Десь між Вермонтом та Олбані...
МИ НЕ робили зупинок, хіба що на заправці, що логічно, - ми там заправившись, і сходили до туалету. Тепер я не вистромлюю свого друга посеред поля в темних закутках. Бережного Бог береже.
Сонце високо в небі, але дуже скоро воно почне хилитись, а там вже і ніч не за горами. Вітерець дмухає хмари, іноді затуляючи сонце, і по шкірі біжить холодок. З мого боку відчинене вікно і аромат полів та лісів потрапляє до салону. Чистота повітря зашкалює… на цій трасі майже немає авто. Одна суцільна смуга і поля.
В нас обох починає голосно буркотіти в животах, і ми розуміємо, що час знайти місце для перекусу і можливо місце для сну. До найближчої забігайлівки кілька миль, але наші плани дуже швидко накрились посеред глуші. З нашої машини починає валити пар.
Ми з Лейлою дивимося одне на одного, потім на капот і знову одне на одного. Я виходжу з машини і відкриваю кришку капоту. Забираю обличчя - бо звідти валить справжнісінький дим.
— От фігня! — Каже Лейла, вийшовши з машини.
Я потираю потилицю, і видихаючи, кажу.
— Не те слово. Тут немає а ні душі. Глушина повна. Ми наче на іншій планеті.
— Це мене заспокоїло коханий.
Я дивлюсь на Лейлу, а потім необачливо сміюсь. Лейла не думає, що це смішно. І я гадаю, що вона права, але це у мене вихопилось.
— Не хвилюйся. Зараз… еее…
— Це ще більше мене підбадьорило. Ми тут помремо… — Зітхає вона і я коротко усміхаюсь. Так коротко, як тільки можу, не хочу щоб мене прибили тут і закопали.
— Не смішно. Я все бачила. Якщо я розсерджусь, то тебе тут не знайдуть.
— Я вже пошкодував. І подумав про те, як ти мене тут прикопуєш.
Ми обоє дивимося одне на одного і вибухаємо сміхом. Сміємось від душі, а потім починаємо замислено міркувати, як будемо чинити далі.
Доки ми думаємо, я нахиляюсь знову над машиною.
МИнає пів години, як з я нею намагаюсь впоратись. Але все марно. Авто не заводиться і гадаю, що я йому не допоможу оклигати. Тут потрібно майстра.
Лейла втомлена і сердита. Добре, що не на мене. Проте, її нерви трохи здають і вона прискіплюється до мене. Я намагаюсь стримано говорити. Знаю, що вона і так багато в собі тримає і її бісить те, що ми застрягли невідомо де.
— Кохана, все буде добре. Зараз щось придумаємо. — Зачиняю капот і цілую її у скроню.
— Чому? Ну чому так сталось? Я голодна і я втомилась… — Зникає вона і тулиться до мене.
— Знаю, Бджілочко. Знаю. Я зараз щось придумаю. — Знову цілую її в скроню.
Ми стоїмо мовчки кілька хвилин. Вже майже сорок хвилин минуло відтоді, як ми тут засіли. Ще жодної автівки не проїхало. Здавалося, що це нереально, але це так. Аж раптом ми чуємо десь авто і усміхаємося одне одному, а потім дивимося звідки лунає шум. Нам глобально пощастило - це місцева поліція. Авто зупиняється і звідти виходить велетень. Лисий, накачаний велетень. Він схожий на актора Двейна Джонсона.
Поліцейський вітається з нами, називає своє ім'я - Рей Джонсон. В цей момент хочеться подивитись на Лейлу, але тоді буде зрозуміло, чого ми переглядаємося. Тож, це потім. Я теж називаю своє ім'я, відрекомендовую Лейлу і пояснюємо офіцеру, що сталось.
— Не хвилюйтесь. Я вас підкину до мотелю в найближчому селищі, а авто заберуть евакуатором. Вранці все буде готово. Тут таке не вперше. — Він усміхнувся, і перед очима Двейн Джонсон.
— Ми дуже вдячні. — Кажу я. За хвилину ми забираємо необхідні речі зі своєї автівки та сідаємо до поліцейського авта.
— Звідки ви? Куди їдете? — Цікавиться Рей і ми від'їжджаємо з того місця, де ми застрягли.
— Ми з Мен. Направляємося до Каліфорнії. — Кажу і стискаю руку Лейли в своїй руці. Наші пальці стискаються і ми коротко усміхаємося одне одному.
— Доведеться вам трохи змінити плани. Але не хвилюйтесь, у нас є чудовий паб, є більярд та пристойний мотель. Тож, смачно поїсти, пограєте в більярд, якщо звичайно полюбляєте таке і зможете виспатись перед дорогою. — Він повертає в ліво на розвилці і додає. — Голодні?
— Ще й які!
Сміється Лейла і ми знову бачимо сліпучу, голлівудську усмішку Рея, коли він дивиться на нас через плече. Коли він повертає голову і дивиться на дорогу, ми з Лейлою знову усміхаємось одне одному. Гарний настрій до Лейли повернувся, і я цьому дуже і дуже радів. Правда я бачив втому на її обличчі, але вже дуже скоро вона зможе відпочити.
— То що стосовно більярду? Граєте? — Знову запитує Рей і ми зустрічаємося з ним очима у дзеркалі.
— Колись грав… але вже не знаю чи правильно втримаю кий. — Кажу я і відчуваю погляд Лейли на собі. Повертаюсь до неї і стинаю плечима.
— Колись брат водив нас з сестрою кілька разів пограти у місцевий клуб, але не скажу, що я профі. — Тепер моя черга дивитися зі здивуванням на свою наречену.
Тепер вона стинає плечима і веде бровою. При цьому всьому Лейла усміхається, наче кажучи 1:1
— Тоді вам точно буде весело у нас. Паб, який тримає моя дівчина Вайнона, розділений навпіл. Там і є більярд, і саме там найсмачніші бургери, чилі та пиво.
Я був голодним, але тепер моя увага була спрямована не на шлунок, а на те, щоб взнати, як Лейла грає у більярд. Ми все більше і більше відкриваємося одне перед одним. Ми більше взнаємо одне про одного і це неймовірно. І тепер я хочу перевірити наскільки вправною є Лейла. Знаючи її темперамент у ліжку і те, як вона торкається мого “кия та шарів”, можна уявити гарячу гру і спекотний поєдинок.
— Про що думаєш? Як програєш? — Лейла хитро усміхається і я божеволію від цього.
Я чую смішок і задоволений вигук Рея - “Гра буде запеклою!”.
Ми з Лейлою не відриваємо погляду одне від одного, коли я відповідаю на її самовпевненість.
