Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Новий день розпочався із дзвінка на телефон Гліба о п'ятій годині ранку.

- Це Джан, - повідомив чоловік, вивільняючи свою руку з-під моєї голови.

Я млосно потяглася і, мрійливо посміхаючись, перекотилася на живіт. За всю ніч ми не зімкнули очей, але спати абсолютно не хотілося. Хотілося співати. І пити. А ще  просто жити.

Я не стала собі відмовляти в жодному з цих бажань і мугикаючи веселу пісеньку,  загорнулася в простирадло і налила з пляшки води в дві склянки. Одну простягла Глібу. Той вдячно кивнув і поцілував мене в губи.

- Оk, thank you. See you later, - кинув у телефон. А потім мені: - Я ж казав, що не варто переживати. Джан підвезе квитки до аеропорту. Тож ми можемо полетіти в Луклу сьогодні ж.

- А можемо й не полетіти?

- Можемо, якщо з погодою не пощастить. Тоді хіба що гелікоптером.

Ну що ж, я проти гелікоптера заперечувати точно не буду.

- Мм, - я грайливо потяглася, скидаючи простирадло, і, дражнячись, нахилилася за своїми новими трекінговими штанами.

- Не провокуй. Інакше на літак запізнимося, – Гліб схопив мене за талію та притяг до себе.

- Шкода, - сумно видихнула. - Якщо у нас такою буде кожна ніч, то в Непалі мені точно сподобається.

- Це навряд чи. Ти ж не була раніше на великій висоті, так що цілком імовірно, що відчуєш на собі всю красу гірської хвороби. Повір, це ще те задоволення, куди там сексу.

- Ти мене погано знаєш.

- Ти така ненаситна? – Гліб лукаво усміхнувся.

- Поки що просто голодна.

- Мм? Я сподівався, що про сніданок подбаєш ти...

Оце так заявочки. Хоча нам разом і не жити, але зайві надії краще одразу розвінчувати.

- Я подала тобі склянку води. Боюся, це максимум, на що я здатна зранку.

- Я взагалі-то пожартував. Сніданок уже чекає знизу.

- І слава Богу. Бо я не жартувала.

- Буду мати на увазі.

- Навіщо?

- На майбутнє.

Від цих слів раптом стало дуже сумно.

- Слухай, ми як і раніше не можемо бути разом після повернення, адже так?

Перевертень лише кивнув.

- Тоді не жартуй з приводу майбутнього. Не знаю як тобі, але мені й так буде нелегко. Давай будемо вважати наші відносини курортним романом - зараз нам добре, але жодних планів не будуємо, гаразд?

Гліб знову мовчки кивнув і ми, підхопивши наші невеликі рюкзаки, пішли снідати.

У "домістик" аеропорту я зовсім розгубилася. Там панував хаос. Якби не Гліб, я б точно нікуди не відлетіла.

Наш рейс затримували на три години, але нарешті жіночий голос сказав, що ми розпочинаємо посадку. Невеликий автобус нас підвіз до мініатюрного літака. У ньому було місць п'ятнадцять, не більше. Така собі повітряна маршрутка. Пілоти не мали відгородженої кабіни, що ще більше посилювало схожість. Так і здавалося, що один із пілотів зараз повернеться і скаже, щоб передавали за проїзд. Сервіз забезпечувала стюардеса, і вона запропонувала пасажирам ватку у вуха та смоктальні цукерки.

Сам політ запам'ятався мені на все життя. Летіли ми дуже низько, і незабаром опинилися між величезними горами. "А ось Еверест, а ось Макалу і Лходзе", - розповідав один з туристів, тицяючи пальцем в далечінь. Земля була так близько, що я навіть бачила квіти на гірських схилах і, клянуся, коза на одному з перевалів зустрілася зі мною своїм сповненим байдужістю поглядом.

Коли ж ми влітали в хмари, то нашого маленького літачка підкидало, як тріску під час шторму в океані. І тут, після чергової повітряної ями, ми різко повернули в ущелину і я побачила крихітний клаптик асфальту, що починався з урвища, підіймався вгору якихось жалюгідних п'ятсот метрів і закінчувався стіною. Ось тобі і вся посадкова смуга! Я вчепилася в ручки сидіння і зусиллям волі змусила себе тримати очі відкритими - страх страхом, але ж цікаво! І ось шасі торкнули асфальт, різке гальмування – і шквал оплесків. Переляканою була не тільки я, і всі відчули полегшення після вдалої посадки.