Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

- Ну що, пташка, як тобі політ? – Гліб зграбастав мою долоню та допоміг зійти на землю.

- Незабутньо. Яка тут висота?

- Майже три тисячі метрів. Сьогодні ми спустимося трохи – на дві вісімсот, і там заночуємо. Загалом пройдемо близько восьми кілометрів.

- Так мало... - зітхнула я. Мене мучила кожна секунда, яка не наближала нас до поселення батька.

- Так, небагато. Але нам потрібно акліматизуватися: заробити набряк легенів чи мозку зараз буде дуже недоречно. Тож у нашому випадку поспішати треба повільно.

Вплив висоти відчувався вже з перших кроків: навіть на незначному підйомі дихання помітно ускладнювалось. На шляху ми зустрічали безліч людей різних національностей. Місцеві були обвішані безліччю баулів та інших вантажів - від води та туалетного паперу до будівельних матеріалів.

- Це портери, – пояснив Гліб. – Вони несуть речі туристів, а також абсолютно всі вантажі. Тут немає автомобільного сполучення, і все, що ми споживатимемо вище - або виросло там, або його принесли на своїх плечах. А ось це, - чоловік вказав на щось середнє між коровою і яком, - джобки, вони теж носять вантажі, але переважно газ у балонах та спорядження для висотних експедицій альпіністів. Частину шляху ми пройдемо популярним треком до базового табору Евересту. Більшість туристів йде саме цим маршрутом, або через озера Гокіо. Це трекери. І лише небагато хто піде на сходження на Лобучі, Пуморі, Амадаблан, Лходзе і, звичайно, Еверест. Ми вже післязавтра звернемо з цього маршруту і підемо своїм шляхом.

Я із захопленням і деякою заздрістю вдивлялася в обличчя попутників, намагаючись вгадати, хто звичайний трекер, а хто збирається підкорити найвищу вершину світу – Еверест, Джомолунгму, або як її називали місцеві – Мати гір, Сагарматха. Сама я з дитинства мріяла побувати у високих горах, серед засніжених вершин, але мені це здавалося чимось нереальним, долею особливих людей.

Ночували ми в лоджії, це щось схоже на хостел. Їли тут же, в загальній дайнінг рум. Заради акліматизації піднялися трохи до місцевого буддистського монастиря і потрапили якраз на пуджу, тобто службу. Мені дуже сподобалося, і це абсолютно не нагадувало християнські служби у церквах. Я просто спостерігала, погойдуючись у ритм барабанів і бурмотіння ченців, а Гліб же навіть нашіптував деякі слова, чим шокував мене. Не думала, що він настільки тісно знайомий із буддизмом.

- А як тебе занесло до Непалу? - поцікавилася я, коли ми почали спуск у Пхадінг до нашої лоджі.

- Після того, як Андрій ніби загинув, а я через це відмовився від Білого, мені потрібно було не лише вдосконалити свої бойові навички, а й відновитись духовно. Буддистські монастирі Тибету та Непалу – найкращі місця для цього.

Гліб ще багато чого розповідав про буддизм, мені було цікаво, але я слухала насилу, бо в мене почала боліти голова. На вечерю вона просто розколювалася, тож від їжі довелося відмовитися.

Ось вона, горняшка. Мав рацію Гліб, тут не до тілесних втіх. Єдиним моїм бажанням надвечір було звернутися під ковдрою калачиком і заснути. Гліб зробив мені масаж і поцілував у голе плече. Сам він виглядав бадьоро.

Втім, уночі я спала добре і вранці мені полегшало. Ось тільки ненадовго: ми мали підйом із набором висоти у вісімсот метрів до столиці шерпів - Намче-базару. Було дуже важко, легені працювали на повну міць, проте кисню все одно не вистачало. Я задихалася, іноді навіть матюкалася про себе, але все ж таки йшла, посміхаючись. Адже поряд йшов Гліб, який хоч і був небагатослівним, але весь час підтримував мене і раз у раз показував усілякі цікавості та пам'ятки. А довкола були невимовні красоти: хвойний ліс, квітучі рододендрони, а вдалині виднілися засніжені піки найвищих гір світу.

У Намче-базар прийшли після обіду, під дощем прогулялися на акліматизаційну вилазку, а ввечері мені знову було погано: пульс сто двадцять у спокійному стані, а кисень сімдесят п'ять - явні ознаки гіпоксії. За такої сатурації лікарі швидкої вже навперебій давали б мені кисень і робили інтубацію. Гліб пропонував зробити зупинку на день, як робили майже всі трекери, але я наполягала на продовженні шляху.

- Ох і вперта ж ти, Костоправ, - журився Гліб, підливаючи мені чергову порцію лемон-джинджер-хані-ті - лимонно-медово-імбирного чаю. - Адже якщо схопиш гостру гірську хворобу, ми втратимо не один день.

- Та знаю я, - видохнула важко. - Але ти казав, що завтра ми маємо дійти до території кішок. От і відпочину.

Насправді я поспішала ще з однієї причини: я дуже боялася повторного нападу болю, який на тлі гірської хвороби міг бути особливо гострим. Так що до того часу я маю знайти батька, а ще краще – другу іпостась.

Наступного дня вийшли рано. Початок шляху йшли разом із основним потоком туристів натоптаною дорогою, але потім звернули на непримітну вузьку стежку, що серпантином вилась по гірському схилу. Ішли повільно, часто зупинялися – мені було дуже тяжко. Я нарешті здалася та віддала Глібу свої речі. Хоч моя гордість постраждала, але дійти до першого поселення кішок було важливіше.