Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Ми піднялися на висоту чотири тисячі. Ліс залишився нижчим, але до снігу було ще далеко. Було дуже красиво. Але коли ми зупинилися на привал, я сіла на свій рюкзак і заплакала - настільки було складно. І головне, я не розуміла причин, адже на фізпідготовку раніше я ніколи не скаржилася.

Гліб підійшов до мене ззаду і мовчки обійняв, втішаючи. Він не сердився, не лаявся, але й не казав, що я сильна і впораюся. Просто підтримував мовчки і був поруч, мені ж це й було потрібно.

Коли почався спуск із перевалу, нам назустріч вийшло двоє чоловіків. Навіть не заглядаючи за Грань, я визначила, що то кішки. Вони ступали м'яко, з грацією танцюристів, трималися велично та незалежно. Зростом були нижче вовків і вужчими в спині, але все одно в них відчувалася сила та небезпека хижаків.

- Намасте, - першим привітався Гліб.

- Намасте, - відповів один із чоловіків і продовжив англійською. – Ми любимо гостей, але не раді таким чужинцям, – кивок на Гліба.

- У нас добрі наміри, і ми прийшли на ваші землі у справі.

- Ми проведемо вас до старійшини. Але якщо він вирішить, що ваше перебування на землях клану небажане, вам стане непереливки. Зараз не пізно піти з миром. Ми вас попередили, вирішувати вам.

- Дякую за попередження. Але наша справа важлива, певен, старійшини зрозуміють.

Вже в дорозі я помітила, що один із наших супроводжуючих був молодший – десь мій ровесник. На мене він дивився глузливо, з явною перевагою, особливо коли я зупинялася, щоб хоч трохи відпочити. Ось здається дрібниця,  а все одно прикро.

Десь за годину вузька стежка вивела нас до невеликого села. Відразу за традиційними буддистськими воротами юрмився гурт хлопців - від п'ятнадцяти і старше. Наш молодий конвоїр поганою англійською крикнув їм щось на кшталт, що вони прийшли швидше, якби дехто не повз, як равлик.

От гад. Адже міг і непальською сказати, але явно хотів, щоб я почула. Цікаво, чи це всі кішки такі чванливі індики, чи це особисті якості даного екземпляра?

Я заборонила собі звертати увагу на гидкі смішки на мою адресу. Реагувати на таке – себе не поважати.

Гліб також промовчав, хоча йому і говорити не варто було: він лише глянув на молодика так, ніби закарбував його обличчя в пам'яті назавжди - і той миттю притих і пропав з поля зору.

Старійшини вже чекали нас у простій глиняній хатині, яка нічим не відрізнялася від інших: така ж невелика, вимощена з каменю, на стінах сушилися ячі "млинці" - ними опалювали приміщення, земляна підлога, віконця маленькі, - чим далі від туристичних стежок, тим скромніше виглядали будинки.

Я не втрималася і зазирнула за Грань – усі старійшини були сніжними барсами! Боже, які чудові у них звірі!

- Намасте, - знову першим почав Гліб.

- Наместе, - відповів йому найстарший із присутніх, і продовжив далі непальською. Я не розібрала жодного слова.

Гліб же ніякої складності не відчув і відповідав досить жваво. Розмова, здається, проходила не зовсім гладко. Гліб говорив чемно, але явно про щось сперечався і щось доводив. Я вже почала серйозно хвилюватися, але чоловік обернувся до мене, взяв за руку і повів у бік виходу.

- Все нормально, - спокійно відповів на мій погляд. – Спочатку у нас виникли деякі розбіжності, але ми дійшли до консенсусу.

– А що за розбіжності?

- Щодо тебе запитань не виникло. Всі погодилися, що ти маєш знайти свого батька і  звірину іпостась, якщо це можливо. Мене ж пропускати не хотіли, дехто навіть пропонував лінчувати або закидати камінням за те, що порушив своєю присутністю якусь давню угоду і осквернив їхню територію.

- Що!?

- Не хвилюйся, насправді ніхто нічого подібного не зробив би. Кішки набагато лояльніші за вовків. У гіршому разі депортували б у Намче.

- Але ж ти залишаєшся!?

- Так, тільки треба залагодити деякі формальності. Роззуйся і проходь.

– Що?  - Не зрозуміла я.

А потім озирнулася. Виявляється, що за час розмови ми дійшли до невеликого, але гарно розмальованого монастиря. Як я вже раніше дізналася, усередину увійти можна лише босоніж. Але навіщо нам знадобився монастир?