Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

- Аніка, якщо хочеш, щоби я його більше не бив, то поїхали звідси...

- Йому треба викликати допомогу, – наполягла я.

- Нічого з ним не буде. Прийде до тями завтра зранку, – байдуже сказав хлопець, підіймаючи мене з підлоги.

- Ні! Я викличу для нього швидку, і поки вони приїдуть, ми вже підемо, згода? Я не хочу, щоби ти сидів за ґратами через це.

Дейв, обдумавши всю ситуацію, кивнув. Він дійсно не у виграшній ситуації тут. Я викликала «911», представившись сусідкою Ніколаса. Машина екстреної допомоги буде тут з хвилини на хвилину.

- Більше залишатися тут не можна. Ми не маємо потрапити на очі медикам, - сказав спокійно Дейв і взяв мене за руку.

Я погодилася, і ми нарешті вийшли на вулицю. Я вдихнула свіжого повітря, щоби втамувати нерви. Тепер головне, щоби Ніколас вижив, тому що якщо вони знайдуть слід від Дейва на ньому - я ніколи собі цього не пробачу. Ми підійшли до машини та сіли в салон. Дейв натиснув на газ і ми поїхали додому. Надворі почався дощ. Я тихо дивилась на те, як крапельки спускаються по склу, поки до мене не заговорив Дейв:

- А ти дійсно хочеш поїхати додому?

- А що? – незрозуміло запитала я.

- Ну просто зараз вже північ, батьки скоріш за все влаштують тобі суворий допит і заодно мені. Тим паче якщо вони побачать тебе у такому вигляді, не думаю, що повірять у те, що ти просто впала, - тихо, але впевнено говорив він.

Я задумалася. А й справді, батьки будуть ставити безліч питань, на які у мене зараз нема сил відповідати. А якщо побачать мої подряпини та синяк на обличчі - взагалі з розуму зійдуть...

- І що ти пропонуєш? - запитала я Дейва.

- Можна поїхати в готель і зняти там номер на цю ніч. Переночуємо там, а зранку поїдемо додому. Я щось придумаю.

- Їдемо, – впевнено відповіла я.

Я хотіла б опинитися зараз у своєму ліжку, у своїй піжамі, але те, що не хочу їхати додому тому що там батьки - переважало. Через декілька хвилин ми під'їхали до найближчого до нас готелю. І він, до речі, непоганий. Все-таки, приїхати й зняти номер було не найгіршою ідеєю

- Виходь, - сказав Дейв, вийшовши з машини й відчинивши переді мною двері.

Я швидко вийшла і забігла у середину готелю, поки не промокла під дощем. Дейв побіг за мною. Ми зупинилися у великому і просторому холі. Я зняла своє пальто і почала струшувати його від капельок дощу, а Дейв пішов брати номери. Я закінчила зі своїм пальтом і сіла на диванчик, щоби почекати на хлопця. Пройшло приблизно десять хвилин. Втомлено прикрила очі, поки чекала і встигла задрімати, але мене легенько потрясли за плече. Я позіхнула і запитала:

- Де ти так довго ходиш? 

- Брав нам номер, можемо йти, - сказав він і показав мені один ключ.

Тобто один?

- А де другий ключ? - здивовано запитала я, коли ми підходили до ліфта.

- Немає другого. На весь готель, це був єдиний номер, який залишився. Всі інші або зайняті, або на броні, - спокійно відповів він.

Я зупинилася, почувши це.

- Ти що, жартуєш? -

- Зовсім ні. Хочеш іди сама спитай, якщо не віриш.

- Ох, я вже нічого не хочу. Нехай буде один, – відповіла втомлено я, і у цей момент до нас приїхав ліфт.

Ми зайшли туди та піднялися на потрібний поверх. Ліфт весь прозорий, зроблений зі скла. Вид звідси неймовірний. Вашингтон світиться, немов новорічна ялинка. Це мало б мене потішити, але не сьогодні...

Ми вийшли з ліфта і пройшли до нашого номера. Дейв відчинив двері ключем і зразу направився у ванну, а я зайшла у спальню. Тут дуже просторо і затишно. Посередині стоїть велике ліжко і біля нього дві маленькі тумбочки. Ще є велика шафа і навпроти ліжка плазмовий телевізор. Я зайшла у другу кімнату. Це була вітальня. Посередині стоїть два великі дивани навпроти одного, також є великий камін і два крісла біля нього. Досить комфортно.

Тим часом Дейв вийшов із ванни у великому махровому халаті, і крикнув мені:

- Ванна вільна.

Душ і халат - це речі, які найбільше потрібні мені зараз. Я зайшла всередину, зачинивши двері за собою і зняла абсолютно всі речі, перш ніж ступити під гарячі промені води. Хочу стерти з тіла всі нагадування про ті противні дотики й поцілунки. Побачивши декілька синяків на руках і ногах, я заплакала. Як це боляче, як прикро... Мене розривало всередині від образи. А якби не Дейв? Як би я почувала себе тоді? Навіть уявити страшно.

Я не знаю, скільки часу провела під майже кип'ятком. Стояла поки моя шкіра не стала червоною, мов у рака, і аж потім вийшла з душу, накинувши на себе білий махровий халат. На полиці знайшла потрібні предмети для гігієни. Почистила зуби, змила весь макіяж і стряхнула своє мокре волосся. Нема ні сил, ні бажання зараз сушити його, і тим більше вкладати. Я повернулася до кімнати й побачила, як Дейв розкладає якісь баночки та колбочки на комод. Він глянув на мене, тоді, коли я встигла сісти на ліжко навпроти нього. На його обличчі я помітила ту тоненьку нотку співчуття.

- Як ти почуваєшся? – єдине, що він зміг мене запитати після мовчанки.