Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Я обережно взяла стілець і поставила його біля ліжка, безшумно сіла. Деякий час збиралась із думками, аж поки вони не спрямувались у потрібне русло і почали озвучуватись тремтячим голосом:

- Як би це зараз жорстоко і безжально не прозвучало, та з Вами сталось не найгірше горе у житті.

Жінка одразу різко заморгала і кинула мені ненависний погляд, від якого всередині все скрутило у тугий вузол. Здається, я ще ніколи не бачила у чужих очах стільки болю.

- А що може бути гірше?

Найгірше завжди відбувається потім – коли переляк, фізичний біль і шок минають. Принаймні у мене завжди саме так.

- Найгірше – втратити віру у життя. Тоді Ви не зможете змусити себе встати з цього ліжка і видужати. Не зможете відновити сили здорового організму і наважитись на нову вагітність. Не народите здорового малюка і не пізнаєте щастя материнства. Найгірше для людини – застрягнути у сумнівах і страхові, які вміють руйнувати цілі життя. Ви вставатимете довго, важко, з постійним і нестерпним болем всередині, фізичний біля якого буде просто губитись. Однак вставши – зробите нові кроки, і вони будуть правильними.

Дівчина почула мої слова і тихенько заплакала. Я ж сама не могла зрозуміти, звідки знайшла в собі ці думки. Такому нас не вчили на парах.

- Ви теж втрачали дитину?

Після цього запитання у горлі з’явилася грудка і вона перекрила потік кисню. Я намагалась стримати сльози, однак вони знову котились без дозволу. За останні два тижні я думала, що оговталась. Однак все виявилось зовсім не так, як тільки я зупинилась від виснажливої роботи, біль повернувся зі стадії ремісії одразу у гостру форму. Теж мені – психолог, якому також потрібна психологічна допомога.

Я хитнула головою, заперечуючи, і тихенько зізналась зовсім незнайомій людині:

- Віру!

Так, якщо раніше мені вдавалось знаходити собі нові цілі і захоплення, то зараз все перетворилось на існування. Я йшла на роботу, виконувала її, вдома була хорошою дружиною. Тільки вже ніщо мене не радувало і не приносило задоволення.

Насилу змусила себе заспокоїтись і повернутись до тверезого мислення. Дівчина все ще уважно вивчала мене. З першим завданням я точно не впоралась. Мало того, що не розрадила пацієнтку, так ще і свої переживання на неї вивалила.

- Знаєте, психолог з мене ніякий. Я зараз приведу справжнього спеціаліста.

- Ні, не треба. Я не хочу слухати заучені на пам’ять висловлювання і фрази. І щоб дивились із аналізом кожної емоції і жесту. Спасибі, що прийшли і відкрили справжні людські переживання і почуття. Я вилікуюсь... і... встану!

Я не втрималась і обійняла пацієнтку. І байдуже, правильно це чи ні. Якщо цей вчинок лікує одразу два поранені жіночі серця, значить, він має сенс.

- Одужуйте!

До коридору я вже ледь вийшла, від важких переживань почало паморочитись у голові і нудота підступила з такою силою, що ледве вдалось добігти до вбиральні. Від постійної перевтоми я геть змарніла, під очима з’явились синці і вигляд, далекий від здорового. Щоранку доводиться наносити купу косметики, аби хоч трохи виглядати красивою жінкою, аби відповідати своєму статусу. Підправила трохи макіяж, витерла темні сліди сліз від тіней. Як же я змінилась за останній час. Зовні стала Іванною Євгенівною – красиво нафарбованою, зі строгою зачіскою дорослою жінкою. Не лишилось і сліду від юної Іванки, з наївним поглядом і рудою косою, туго заплетеною на потилиці. Так правильно. Я не маю права підводити людину, яка щиро у мене вірить і роками допомагає влаштуватись як незалежна особистість. Може, у лікарняних стінах і мені вдасться вилікуватись.