Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Лікар радів, наче це у нього скоро дитина народиться, у очах аж сльози проблискували. Я ж поки не могла відчути жодних емоцій, просто був стан ступору. І звук серцебиття, який не думав затихати у вухах. Я чула подібні звуки сотні разів, однак вони були зовсім інакшими. А цей звучав набагато голосніше і проникав аж до самісінького серця, відголошувався у ньому незвіданими нотками. Я їх чую, та не можу зрозуміти і розібрати.

- Вітаю, люба!

- Дякую!

Василь Степанович відклав папери, підвівся і обійшов стіл. Допоміг мені встати і заховав у теплих обіймах. Турботливо гладив по спині.

- Ти станеш чудовою мамою, Іванко, і будеш по-справжньому щасливою жінкою. Той вогник, що не зміг запалити Сергій у твоїх очах, миттєво спалахне у пологовій залі, коли торкнешся своєї дитини.

Він завжди недолюблював Сергія, ще з того часу як я сказала, що ми почали разом жити. Василь Степанович стверджував, що без кохання не буде сімейного щастя, а я не слухала його. Як і зараз, коли запевняв, що вагітна. А от про вогник любові і щастя при зустрічі з малюком одразу повірила, бо вже його люблю і хочу жити далі. З’явилась та соломинка спасіння і надії, через яку хочеться знайти у собі сили, зібрати їх і вчепитись за неї якомога сильніше. Бо відтепер я вже не належу собі, і поганий стан відображається на крихітному малюкові. Кому як не медсестрі гінекологічного відділення про це не знати?

Я повернулась до свого кабінету у вирі приємних почуттів. Сіла на кушетку і торкнулась плоского живота, розсміялась, уявляючи його великим і круглим. Вже п’ять тижнів у мені розвивається дитя. П’ять тижнів? Вся радість розсипалась на маленькі шматочки і я поспіхом пройшла до календаря, який висить на стіні. Почала уважно його вивчати. Тиждень вдома, два тижні роботи з колегою, і тільки два тижні самостійної роботи. Виходить, я завагітніла одразу як повернулась до Сергія або...

Закрила обличчя руками і повільно сповзла по стіні. Такого ж не могло зі мною статись. Треба мислити з медичної точки зору, ми з Сергієм вже кілька років разом і це, звісно, призвело до вагітності. Чого вартий один випадковий зв’язок проти кількарічного життя? Правильно – нічого! Мимоволі знову згадались ті прокляті дні, і вони змогли зіпсувати таку неповторну мить. Та я вже звикла боротись зі спогадами, а тепер, з допомогою дитяти, зітру їх назавжди. Більше жодної сльози не пролиється через Русого. Не лишилось йому місця і в пам’яті. Сьогодні я починаю нову і світлу сторінку. Після роботи піду до магазину, вдома приготую святкову вечерю і повідомлю чоловікові радісну новину.