Діамантовий шрам - Мирослава Білич
Ви ніколи не дізнаєтеся, що таке справжня любов, поки не захочете її позбутися.
Фредерік Бегбедер
Іванка. 2017 рік
Сьогодні мій перший робочий день після двотижневої перерви. Василь Степанович дозволив (точніше кажучи – наказав) залишитись вдома на тиждень після повернення з полону. Я була йому за це безмежно вдячна, бо самотність, хоч і не лікувала, та все ж допомагала. Мені здавалось, що всі довкола здогадуються, що сталось зі мною. Від цього хотілось зникнути, загубитись десь на безлюдному острові, щоби більше ніхто про мене і не згадав. Найбільше боялась здогадок Сергія, та він, здається, вже забув про все. Лікар прийшов до мене додому, щоб зняти шви, бо я відмовилась їхати до лікарні. Він розрадив мене своїм приходом, підтримав правильними словами і щиро подякував за свою руку. Василь Степанович нічого не питав, взагалі, тільки дещо зауважив:
- Як будеш готова, я вислухаю у будь-який час.
І це виявились найкращі слова підтримки. Я не могла сказати правду нікому, а от брехати було ще гірше, бо це вбивало в мені щиру людину. Сергій взявся за нову справу і пропадав весь час на роботі, за що я і йому щиро вдячна. Я вставала з ліжка, щоб приготувати їжу і прибрати, а весь інший час сиділа із закритими жалюзями на вікнах у тиші й самоті. У темряві ясніше відчувався мій біль, я занурювалась дедалі глибше і не хотіла рятуватись. Все, чого я прагнула, залишилось у тому розкішному будинку. Все, чого найбільше боялась, – теж сталось там.
Сергій дотримав свого слова і ми одружились. Весіллям повністю зайнялась мама Оксана, як я тепер до неї звертаюсь. Справжню маму їй ніколи не замінити, та Сергій попросив, а я погодилась. Сама колись хотіла почати так звертатись, однак щось мені не дозволяло. Я могла сотні разів сказати, що люблю її і вдячна за все, а от більшого не могла. Та й зараз воно звучить якось нещиро, для мене, бо ж у матері Сергія світяться очі від щастя, коли звертаюсь до неї саме так.
Весілля було дуже скромне. Ми розписались у місті, а відсвяткували у селі. Сукню я обрала за кілька хвилин, взяла ту, що підійшла за розміром. У магазині продавчині були в шоці, бо так швидко вгодити нареченій їм ще не вдавалось. А мені було байдуже, якого стилю сукня, відтінку, фасону. Яка різниця, коли чоловік поряд не той? А мені несила йому відмовити і все змінити. Все інше, що стосувалось весілля, я довірила обрати мамі Оксані, вона цьому щиро раділа, і я теж старалась. Зі сторони нареченої був лише Василь Степанович із дружиною, із боку нареченого теж кілька колег і дядько, який оголосив про підвищення Сергія. Його ціль досягнута, тільки якою ціною? І я зараз не про себе, бо випадково опинилась не в тому місці. Заплатив Сергій честю і гідністю, віддав їх на поталу брехні.
Напевно, я найгірша наречена, бо на власному весіллі думала про іншого. Я заборонила собі згадувати про жахливі речі, якщо жаліти себе постійно, то можна збожеволіти. Багато разів намагалась знайти виправдяння низькому вчинкові Руслана, адже все не могло так різко змінитись. Тільки жодного разу так і не знайшла, бо виправдати його не зможуть жодні причини. А от приємні моменти забути ніяк не виходило, а їх було достатньо, щоб відчути справжнє щастя. Я такого не відчувала ніколи раніше і вже навряд чи відчую знову. Людина може покохати лише один раз у житті – так кричали всі книжки з моєї полиці, і кричали правду. Шкода, що там не попереджали, наскільки заборонено і мало його може бути. І скільки страждань воно може завдати людині, яка вихопилась на стріли кохання. Вони ж дійсно справжні, і так сильно можуть ранити серце.
На роботу я йшла з особливим завзяттям, бо хотілось потонути у ній і забути про себе. Повністю віддатись справі свого життя – допомозі іншим. Робочий графік у мене дуже змінився, тож уже віднині працюватиму щодня. Наступні два тижні буду вчитись у старшої медсестри всьому необхідному. Якщо спочатку мені думалось, що це буде легко і навіть нудно, то, спробувавши, я була в щоці. Гадала, вистачить одного листочка, щоб занотувати всі обов’язки, але мені ледь вистачило зошита. Тепер я зрозуміла, чому старшими медсестрами працюють переважно старші жінки, вони вже мають імунітет до труднощів і дорогоцінний досвід, у мене ж нема жодної з цих якостей. І щоб їх здобути, треба багато вчитись і працювати над собою.
За ці довгі і складні тижні я перетворилась на губку, яка всмоктувала нові знання і вміння. Всі документи проходять через руки старшої медсестри, організаторські роботи, прийом інвентарю, контроль роботи молодшого персоналу у відділенні і спостереження за станом кожної пацієнтки. Якщо перші пункти якось вдавалось виконувати, то з останнім у мене були труднощі. Бо психологічний стан у хворих теж лежав на моїх плечах.
Перший день самостійної роботи минув дуже нелегко. Після ранкового обходу я занурилась у роботу з документами. На власний подив, у мене досить непогано виходило. До кабінету постукали.
- Так!
Забігла молоденька медсестричка, яка прийшла працювати мені на заміну. Вона завжди ходить стривожена, як і я останнім часом, але зараз дівчина була явно перелякана.
- Іванно Євгенівно, там у третій палаті молода жінка після викидня, вона відмовляється не тільки від їжі, а ще й від лікування. Ми не знали, що з нею робити, тому вирішили повідомити Вас.
- Принеси її історію.
Дівчина одразу вийняла з-за спини історію хвороби. Молодець, про все встигла подбати, одразу видно, хто її обрав. Василь Степанович знається на професіоналах. Я задоволено кивнула і взяла документ у руки.
- Дякую, можеш іти, ти – розумниця!
Дівчина задоволено усміхнулась і поспіхом вийшла з кабінету. Я уважно вивчила всю інформацію і пішла до потрібної палати. На щастя, випадок не критичний, якщо його можна таким вважати. Жінка лежала зі скляним поглядом у стелю. Вона не плакала, не ворушилась і більше була схожа на неживу. Від її вигляду серце стиснулось від жалю, а коліна почали труситись, бо я не знала, як їй допомогти. Згадались слова тієї медсестри, що колись мене, маленьку дівчинку, змогла розрадити. Тільки тут складніше знайти мотивацію. Згадала себе у такому ж стані зовсім недавно, і стало ще гірше на серці. Зараз треба вивести її на емоції, добитись уваги. Так нас колись вчили на лекціях, та тут все набагато складніше.
