Діамантовий шрам - Мирослава Білич

У людини два життя: друге починається, коли розумієш, що життя тільки одне.

Конфуцій

Іванка. 2017 рік

- Іванно Євгенівно, Вас терміново викликають до операційної!

Я покинула всі справи і поспіхом вилетіла з кабінету на коридор до Софії, тої самої новенької медичної сестрички. Вже вдвох ми мчали довгим коридором, пришвидшуючи темп.

- Що сталось?

- Привезли пацієнтку з розривом труби. Оперує Василь Степанович, а Інна Михайлівна – асистент. Ніна захворіла, а Надя відпросилась, тому залишилась лише одна медична сестра одразу на двох лікарів. Я дуже просилась, однак мені дозволили лише за Вами піти, - голос дівчини почав тремтіти від образи, а очі наповнились сльозами. Я дружно торкнулась її плеча і підморгнула, щоб підтримати.

- Не хвилюйся, люба, я допоможу тобі якнайшвидше навчитися всьому.

Дівчина мені дуже сподобалась за весь час знайомства, тому з радістю ділитимусь із нею всіма вміннями. Виявляється, це так чудово – бути для когось прикладом.

Через хвилину я вже мила руки, потім переодягнулась і пройшла до операційної. Пацієнтку якраз готували до наркозу. Василь Степанович помітив мене і радісно гукнув:

- Іванко, швиденько до мене, руки твої дуже потрібні.

Зі швидкістю світла я забігла за спину лікаря, поспіхом пройшлась поглядом по лотках і їхньому вмісту. Анестезіолог дав команду починати. Перші кілька інструментів я подавала зі спокоєм і впевненістю, однак це тривало зовсім недовго. Як тільки побачила операційне поле, зі мною щось сталось. Ніколи раніше вигляд крові не викликав у мене відрази і нудоти. А зараз я ледь не знепритомніла. Тепер намагалась не дивитись на використані інструменти і кидати їх до лотка із закритими очима. Всі накази я виконувала, однак із дуже величезним зусиллям.

Голос лікаря звучав приглушено і немов іздалеку. Я брала інструмент за інструментом і подавала у сповільненому режимі, чи це мені просто так здавалось? Бо ніхто нічого не каже, і робота минає у злагодженому ритмі. Я вже не знала, як дочекатись кінця операції і вискочити навулицю за ковтком прохолодного повітря. Мене кидало у жар, перед очима стелилась пелена у вигляді чорних мушок, у вухах почало дзвеніти, стукіт серця відбивався у скронях, а нудота здавалась нестерпною. Що це таке зі мною відбувається? Та ще й у такий відповідальний момент.

І я таки не дочекалась завершення. Коли вже настала черга накладати фінальні шви, від вигляду голки і шовного матеріалу у мене раптом зникли всі пекельні відчуття, точніше – зникло все...

Прийти до тями допоміг різкий запах нашатирного спирту, який мені хтось тицяв під ніс. Я ледве розтулила повіки й озирнулась довкола. Якось я опинилась на кушетці у кабінеті Василя Степановича. З його спокійного вигляду і звичної медичної форми зрозуміла, що операція вже закінчилась давненько. Коли згадала, у який момент відключилась, мені одразу стало прикро і страшно. Зразу схопилась, цього разу сил вистачило, щоб підвестись.

- Вибачте, будь ласка, я всіх так підвела. Не знаю, що зі мною сталось, просто все почало пливти і я не змогла контролювати ситуацію. Напевно, Ви обрали найгіршу старшу медсестру у своє відділення, яка від вигляду крові знепритомніла серед операції, - я вкотре за останній час розплакалась, розуміла, що не хочу випрошувати сльозами жалість, однак емоції не стримати. - Я ще й плачу незрозуміло від чого. Вибачте!..

Василь Степанович розсміявся. Це змусило мене заспокоїтись і прийти до тями. Хіба зараз є привід для веселощів?

- Лягай на кушетку для УЗД, «найгірша старша медсестро».

- На... навіщо?

- Хтось останнім часом втікає від наших кухарок, коли ті везуть їжу для пацієнтів. На обід не з’являється з невідомих причин. Виглядає дуже виснажено і втомлено. Дівчина, яка з легкістю під кулями штопає рани і зупиняє фонтани крові, зараз непритомніє від їхнього вигляду. Ти нічого не підозрюєш?

Деякий час я дивилась із нерозумінням на лікаря, аж доки не зрозуміла його піднесений настрій. Це ж треба таке вигадати. Отже, вирішив, що я завагітніла. Тільки це взагалі неможливо, бо є інші причини, від яких у мене погане самопочуття, і ними ділитись я не маю наміру. Від сильних переживань і стресових ситуацій і не таке з організмом станеться. А ще я не буду обстежуватись у Василя Степановича, він мій друг, наставник і колега, а от гінеколога я маю – жінку, і то з іншої лікарні.

- Я готова до покарання, не треба знаходити безглузді виправдання. І нікуди я не ляжу!

- Значить так, Іванно Євгенівно! Ви тепер не сама, і якщо я ще мирився довіряти Ваше здоров’я іншому спеціалісту, то те крихітне створіння, що зараз поселилось під Вашим серцем – буде спостерігатись у, не побоюсь цього слова, найкращого лікаря. Тобто – у мене. Лягай, бо насилу змушу!

Василь Степанович виглядав рішуче, вперше його таким бачила. Якщо вже аж настільки йому хочеться розчаруватись у власних здогадках, то я готова скоритись. Я не дивилась на монітор, бо нічого цікавого там не буде. У плані жіночого здоров’я у мене все в нормі і ніколи проблем з цим не виникало. Через хвилину голосний і чіткий звук крихітного серцебиття змусив різко глянути на екран. Я забула дихати, мов заворожена, дивилась на крихітне створіннячко, яке тепер жило всередині мене.

- Так, ембріон розвивається чудово, всі показники у нормі. Дивно, що ти нічого не помітила, бо термін вже п’ять тижнів.

Я чула слова лікаря, однак не могла їх сприймати. Вся увага була прикута до монітора, і весь світ зійшовся до цієї крихітної горошинки.

- У мене тут кабінет, а не готельний номер. Може, вже піднімешся?

Не знаю, коли встиг, та Василь Степанович вже сидів за своїм столом і записував дані з екрана. Я поглянула на живіт, на якому лежала серветка, витерлась і встала з кушетки. Ледь пройшла до стільця перед столом і опустилась на нього, стан шоку не минав.

- От вам і надійна людина на посаду старшої медичної сестри... Через кілька місяців у декрет піде, а мені знову когось шукати.