Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Я почула, як клацнув замок у дверцятах, і поглянула у лобове скло, перед нами стояли два чорні джипи і кілька людей Руслана, впізнати вдалось кривдника і його брата. Божевільне дежавю, у яке несила повірити. Я обережно вийшла навулицю, сама, бо не хотіла, щоб хтось із них до мене торкався. Чоловік, той, що брат Руслана, відчинив задні дверцята одного з джипів і жестом запросив до автомобіля. Я одразу рушила вперед, напевно, авто порожнє і вони повезуть мене знову у той дім, де поважно чекає їхній господар. Однак я дуже помилилась і від побаченого ледь не втратила свідомість. Як тільки сіла в авто, двері ззовні зачинили і я побачила поряд якогось чоловіка, повернутого в інший бік. Він повільно розвернувся до мене. На сусідньому сидінні у кілька сантиметрів від мене сидів Руслан. Від сильного і могутнього мужчини і сліду не лишилось, я ледь його впізнала. Який же він худий, із фіолетовими колами під очима, впалими вилицями і переповненими болем очима. Тільки очі і залишились колишніми, такі ж зелені і яскраві. Голова повністю лиса – це додало ясність такому вигляду. На що ж хвороба змогла перетворити сильного і відважного лідера? Вона зруйнувала не лише зовнішній вигляд, енергетика геть інша, холодна і моторошна. І це горе сталось із ним не вчора і не місяць тому, а значно триваліший час. Не дивлячись на тепло у салоні, я вкрилась крижаними мурашками розуміння. Руслан помирає.