Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Кілька довгих хвилин нічого не відбувалося. Але потім від сонячного сплетіння чоловіка, якраз з-під моєї руки, з'явилася тонка нитка, струною натягнута за Грань. Я відразу ковзнула по ній свідомістю і теж опинилася за Гранню. На ходу навішала на себе всі можливі щити різних модифікацій - хтозна, що там на мене чекає.

А чекав там мене Олекса - той, що поганий дядько. Як і передбачав Акайо, він на безпечній відстані чатував на його смерть.

Я Олександра помітила відразу, навіть раніше, ніж дракона Акай Хоно. І раніше, чим іншого дракона, в якому я впізнала  одного з бранців дядька.  І сірого вовка – його справжню іпостась. І навіть раніше, ніж гострозуба Міру, що своєю чималою тушкою відгороджувала чоловіка від вогненно-червоного звіра Акайо.  Так, один у полі не воїн - це якраз про Олександра. Він собою дарма не ризикує і воліє робити всі брудні справи зі своїм зубастим ескортом.

Незабаром я відчула наближення Айсубуру, але наказала  триматися якомога далі, нічого їй тут робити. Тільки щит найпотужніший кинула навздогін - про всяк випадок.

Дядько мене помітив за секунду до того, як з тонким "бзень" лопнула золота нитка, яка вела від Акайо до його дракона. Обличчя Олекси витяглося спочатку від подиву, а потім від люті, коли я спритно схопила кінець нитки, що вів до дракона.

А далі мені стало не до Одександра, бо через нитку до мене ринув шалений потік нефільтрованої люті впереміш з болем втрати. Дракон Акай усвідомив втрату своєї людської іпостасі, а також зрозумів, навіщо прийшли до нього ми - жалюгідні букашки. Він ніби збожеволів, страшно заревів і обрушив на мене лавину червоного полум'я, але від нього мене врятували щити. А от від емоцій дракона щити не допомагали...

І я б точно згоріла під їхнім бурхливим потоком, якби не промінчик любові, що послала мені Айсубуру. Я припала до нього, як хворий з гіпоксією до кисневої маски, і нарешті змогла зібратися з силами, щоб завдати удару у відповідь.

Акайо розповідав мені, як усе приблизно буде, а також розповів про методи Олекси. Дядько при розриві нитки весь потік емоцій перерозподіляв між своїми поневоленими сутностями, сам же підкрадався до розбитого горем звіра і накидав на того силовий нашийник-зашморг, усипаний отруйними шпильками.

Але мені такий метод не підходив, тільки іншого в мене не було. Довелося знову імпровізувати.

Я притиснула кінчик нитки до сонячного сплетіння і пустила через нього у відповідь усі світлі емоції, на які була здатна. Я показала дракону, як захоплювалася ним ще в першу нашу зустріч, як поважатиму його, що не збираюся його використовувати. Але йому було мало.

Тоді я розповіла, як люблю Айсубуру, Кузю, Галю, маму… Гліба. Але дракон лише засміявся.

Ну все, у мене більше не залишилося ідей, як досягти прихильності ящера. Ну так не дуже й хотілося, нехай котиться на... за кораблем! У сенсі летить вільно, куди його загадкова норовлива душа забажає! І тут я відчула чужий наполегливий дотик, наче хтось могутній і давній намагався заглянути до мене в череп. Я вагалася. Оголити перед кимось свою суть було дуже нелегко. Але довелося.

Не знаю, що там побачив дракон, ось тільки замість люті по нитці до мене ринули образи його спогадів, думок, надій. Здавалося, я цілу вічність вбирала сутність іншої живої істоти.

Усе скінчилося різко.

Я знову почала бачити і чути, але поки не усвідомлювала навколишню дійсність, а заворожено дивилася на тонку-тонку, але все ж таки міцну нитку, що йшла від мене до дракона. З Айсубуру наш зв'язок був у рази міцніший, але все ж таки це був теж природний зв'язок, а не штучні пута Олекси, що поглинали життя звіра.

Нарешті мій змучений мозок зміг розібрати сигнали "СОС", що транслювали йому всі органи чуття, і навіть видати на-гора наказ - "Біжімо!".

Я "включилася" в реальність якраз вчасно: гострозуб Міра щосили атакувала Акая - тепер уже мого дракона, який також тільки прокинувся і щосили підлатував свій захист. Айсубуру теж була тут і міцно зчепилася з драконом Олександра, який, мабуть, хотів дістатися і зжерти мене без солі. Моя кішка не перла в лоба, а точково уражала то  сухожилля, то  очі, то  погано прикритий живіт переважаючого за силою і розмірами супротивника. Вона билася спритно і вміло, але вже була поранена і її сили закінчувалися. Мої ж власні щити теж зяяли дірками та тріщали по швах. Одним словом, по всьому виходило, що мав рацію мій мозок, і потрібно дійсно робити ноги, поки вони ще цілі. Битися до останнього подиху - точно не про мене, принаймні не зараз.

Я вже чудово відчувала Грань, тому діяла не вагаючись: просто перегорнула реальність, як сторінку книги і потягла за нитки Акая і Айсубуру, волочачи їх за собою.

Цього разу вирішила "припаркуватися" на даху готелю в Кіото, який створив ще Акайо під час моєї сімейної вечері. Вже на межі сприйняття помітила перекошеного від люті Олександра, який точно жадав спопелити мене лютим поглядом. Я послала йому повітряний поцілунок, хоча він навряд чи це встиг помітити.

Айсубуру була розгнівана тим, що я висмикнула її з поля бою: вона зрозуміла, як можна добратися до очей дракона і помітила його слабке місце - давню рану на шиї. Я ж лише похмуро повідомила, що, швидше за все, у неї ще буде шанс показати свою спритність, бо - ох, чує моє серце! - дядько мені цю витівку просто так не залишить. Ірбіс пожвавішала і її очі знову спалахнули азартом боротьби. Що ще кішці для щастя потрібно? Тільки мишка особливо великих розмірів.

Дракон тим часом помітив рану на боці Айсубуру і послав їй через мене згусток енергії, від якої кішка стрімко регенерувала. Вона голосно премило замуркотіла і залізла Акаю на спину. От і славно, а то я переживала, як мої сутності порозуміються.