Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Усміхнулася вже ширше і обійняла спочатку лисицю, а потім і вовка. Думала, що хлопець скривиться і відштовхне мене, але нічого подібного не сталося. Андрій виглядав пригніченим і прошепотів:

- Дивно...

- Ти про що? - перепитала я, тягнучи обох геть від моєї колишньої кімнати. Куди - неважливо, аби подалі від Гліба.

- Ти все ще мені подобаєшся. Але ж не повинна...

- Не повинна, - підтверджую охоче, думаючи про іншого чоловіка. - Я нікому нічого не винна.

- Слухай, я так накосячив, якби я міг якось загладити свою провину...

- Скажи, де Акай Хоно, - випалюю я.

– Що? Ні! Що ти задумала!? Ми летимо додому! - Андрій простяг мені три видруківки квитків.

– Ви летіть. А я маю побачити цього японця.

- Не дури, Настя, - втручається Кет і навіть бере мене за руку.

Мимохідь відзначаю, що полон дівчині не особливо нашкодив, навіть навпаки - вона прямо сяяла. Хоча тут, швидше за все, заслуга одного знайомого мені перевертня.

- Гліб мене вб'є, якщо ти не сядеш у цей проклятий літак!

- Не вб'є. Ти звільнився, а ми з ним уже не разом - ні удавано, ні навсправжки - так що не хвилюйся, - кажучи це мій голос майже не здригнувся. Майже. - Допоможи мені, як друга прошу.

Андрій трохи помовчав, а потім зітхнув:

- Гаразд, я знаю, де він.

Двері готелю відчинилися, і з них вискочив Олексій.

- Насте! - Живе обличчя чоловіка виражало стільки почуттів, що сказало мені більше, ніж всі слова світу. - Вже відлітаєш додому?

Я кивнула, відчуваючи незручність. Адже ми навіть не поговорили до ладу.

- Роби, як знаєш, але будь обережна.

Ох, у мене що, на обличчі написано, що додому я поки що не збираюся?

Олексій підійшов до мене, очевидно збираючись обійняти, але чомусь знітився і лише потиснув мені руку. Тоді я сама обійняла його і прошепотіла:

- Ти теж будь обережний. І... не пропадай більше.

А за десять хвилин я вже їхала  на зустріч з Акай Хоно за вказаною Андрієм адресою, тоді як сам вовк із лисицею вирушили на іншому таксі в аеропорт.