Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

- На жаль, більшим я допомогти не зможу. Це особиста справа кожного та єдиного рецепта тут немає. Перевертні та їхні звірі відчувають і легко знаходять один одного у пластах реальностей Грані.

- Але я була за Гранню вже багато разів і ось Кузю завжди легко знаходила, тоді чому я не відчуваю свою половинку душі!? Так я можу роками тут проходити безрезультатно! – Я непомітно для себе перейшла на крик, втративши контроль. Я була в розпачі: всі мої надії пішли крахом, адже я очікувала, що варто мені знайти батька - і все владнається само собою, що він розповість і навчить, як бути.

Кузя вловив мій стан і підбадьорливо штовхнув головою в живіт. Я притулилася до його морди головою, ховаючи обличчя, щоб батько не побачив моїх сліз.

Олексій важко зітхнув:

- Вибач, що розчарував тебе, але я справді не можу... Хоча знаєш, все-таки я дам тобі дві поради.

Я запитливо подивилася на чоловіка.

- По-перше, не поспішай. Чим більше ти поспішаєш тут, тим швидше пливе час у реальності.

Я згадала, як неквапливо поводився за Гранню Акай Хоно. Адже дійсно, тоді ми проговорили пару годин, а в реальності пройшло лише декілька хвилин. Що ж, це справді цінна порада, хоча слідувати їй не так просто, як здається. Зараз мені важко було спокійно залишатися на місці, а не стрімголов кинутися на пошуки ірбіса, облазити всі бархани, волаючи "Де ж ти, мій кіт, повернися!".

- По-друге, - продовжив батько, - позбудься цього... Зубоскала, з усією повагою, Громовержця.

- Чому? - здивувалась я.

– Це для тебе він друг Кузя, а для інших – небезпечний хижак, від якого слід триматися якомога далі.

Я підбадьорилася і в мені з новою силою спалахнула надія. А що!? Може, Олексій і має рацію. Адже Зубик завжди крутився десь поруч, а така громадина кого хочеш відлякає.

Зізнаюся, було боязно залишитися без підтримки гострозуба, але виходу не було. Як тільки тепер Кузі все пояснити, щоб ненароком не скривдити? Але динозаврище виявився тямущим малим і, помахавши мені хвостом на прощання, чим спровокував маленьку піщану бурю, зник за барханами.

Олексій теж побажав удачі та зник.

Я ж, послухавшись поради батька, встала і почала пошуки. Нічого розумнішого, крім як облазити всі бархани, волаючи "Де ж ти, мій кіт, повернися!" на думку так і не спало, так що я неспішним кроком вирушила до найближчого пагорба і залізла на його вершину. Великої проблеми для мене це не склало, на відміну від першого відвідування Грані. З водою теж ускладнень не виникло, як і з їжею: я навіть змогла виростити банан та підкріпитись. Потім, прикрившись банановим листом від сонця, вирушила на наступну вершину, за нею на ще одну, і ще...

Години йшли за годинами, а я не зустріла ні душі. Підкрадалося відчуття абсолютної самотності, немов я єдина жива істота в цьому розпеченому променями сонця світі.

Пустеля тепер хоч і не особливо докучала, але набридла страшно. Так що я витратила трохи безцінного часу на те, щоб перетворити тут все у звичний оку та милий серцю пейзаж: ліс, річечка, поле з різнотрав'ям...

Із задоволенням пройшлась по мулистому берегу, залишаючи глибокі сліди, і вирушила в хащі лісу. Звичайно, заблукала, і примудрилася пройти по колу до того місця на річці, з якого пішла більше двох годин тому. Прокляття, вже стільки часу витрачене марно! Я постаралася заспокоїтися, пам'ятаючи про пораду батька не поспішати, але слідувати  їй ставало все важче.

І тут я зупинилася як укопана: біля моїх уже майже зниклих слідів у прибережній багнюці я побачила ще одні - свіжі, великі... котячі! За мною йшов сніговий барс! Переслідував мене, але тримався на відстані.

Серце шалено застукотіло в грудях. Страх, радість, нетерпіння – коктейль із гострих емоцій вдарив у голову. Я кинулась назад своїми слідами, йдучи назустріч звірові, але незабаром заволала розчаровано: як тільки закінчилася земля, поступившись місцем густій ​​траві, я втратила напрямок. Що ж, раз ірбіс іде за мною по п'ятах, то, мабуть, краще його дочекатися тут.

Я сіла під деревом і непомітно провалилася в сон. Прокинулася ж від відчуття чужої присутності. Серце знову помчало галопом і я повільно розплющила очі. Прямо переді мною, буквально за десять кроків, стояла величезна кішка. Господи, вона була прекрасною: густа шуба димчасто-білого хутра з бурими кільцями виграла діамантами в променях сонця, тіло граційне, неймовірно довгий хвіст, розумні, уважні очі глибокого смарагдового кольору. Залюбувавшись звіром, я зовсім забула про страх і про те, що переді мною один із найнебезпечніших хижаків у сімействі котячих. Але як налагодити розмову?