Квітка війни - Maria PM

Час минав невблаганно швидко. Ліліана навіть не встигла оговтатися від отриманого листа, як її будні перетворилися на нескінченний вир підготовки. Вона майже не мала часу на роздуми – лише клопоти, накази батька та мовчазне спостереження Фабіано, який, здається, єдиний у цьому хаосі розумів її почуття.

Перший день промайнув у виборі сукні.

Ліліана не любила магазини, а тим паче довгі примірки. Але цього разу вона була змушена годинами блукати між рядами розкішних тканин, поки разом із служницею не знайшла те, що потрібно. Кравчині розкладали перед нею атлас, шовк, парчу, оксамит – все, що тільки можна було уявити.

І ось, нарешті, вибір зупинився на одній сукні.

Вона була кольору нічного неба – глибокого, майже чорного, але з легким відблиском синяви, наче всипана зірками. Тонке мереживо покривало її плечі, плавно переходячи на рукави, а спідниця спадала хвилями, легка та ніжна. Коли вона зробила крок, тканина підкорялася рухам її тіла, наче створена саме для неї.

Лілі провела пальцями по гладкій поверхні шовку.

— Вам личить, — тихо промовила служниця, поправляючи складки.

Але чи личить ця сукня для того, що її чекає?

Другий день

На другий день Ліліану готували до балу – безкінечні уроки поведінки, нові прикраси, ретельний підбір туфель, ще одна примірка сукні. Увечері вона змучено впала на ліжко, вдивляючись у стелю.

На третій день усе відбувалося, ніби уві сні.

Вечір опустився на королівський замок, коли Ліліана стояла перед великим дзеркалом, вдивляючись у своє відображення. Волосся їй зібрали у витончену зачіску – частина каскадом спадала на спину, а дві тонкі пасма обрамляли обличчя. На шиї виблискувала срібна прикраса, легка і витончена, наче виткана з місячного сяйва.

Вона мала бути готова.

— Час вирушати, — почувся суворий голос Грегора.

Він був одягнений у темний, майже чорний камзол із золотим оздобленням, що підкреслював його високий статус. Його постава була незворушною, а погляд – холодним, як і завжди.

Фабіано, який стояв поруч, виглядав зовсім інакше – хоч і в урочистому вбранні, але з ноткою легкості в поставі, що не притаманна їхньому батькові. Його темно-синій костюм чудово пасував до його образу – спокійного, розважливого, але водночас напруженого.

— Ми не можемо запізнитися, — промовив він, зустрівшись поглядом із сестрою.

На подвір’ї вже чекала карета.

Вона була розкішною, чорна з золотими візерунками, з масивними колесами, що ледь чутно торкалися бруківки. Коли Лілі сіла всередину, її пальці нервово стиснули край сукні.

Вона мала бути спокійною. Вона мала здаватися незворушною.

Але серце билося занадто швидко.

Карета рушила.

Місто залишалося позаду, а попереду було те, що змінить її життя назавжди.