Квітка війни - Maria PM

Вогонь палахкотів у нічному небі. Замок здригався від вибухів, а вдалині лунав брязкіт мечів.

Я стояла посеред своєї кімнати, стискаючи кинджал. Чужі солдати вже були тут. Вони прийшли по мене.

— Відчиняйте! — гримнув голос за дверима.

Я знала, хто їх послав. Король ворожого королівства. Чоловік, якого я бачила лише один раз, але який вирішив, що я належу йому.

Мені снився цей момент. Червоні прапори, темні ворота, очі кольору моря. Голос, що шепотів у пітьмі: «Ти будеш моєю».

Тепер це вже не сон.

Гучний удар. Дерево тріснуло. Серце вдарилося об ребра.

Ще один. Завіси вигнулися.

Третій – і двері вибухнули, розлетівшись на друзки.

Крізь дим у прохід ступив чоловік у чорній броні. За ним – ще троє.

Я стискала кинджал так, що пальці затерпли.

— Король чекає, — сказав чоловік у чорній броні.

Я відчувала, що вибору в мене немає. Але щось у мені говорило: це ще не кінець.

Я не буду покірною здобиччю.

*****

Три години до цього.

Ліліана прокинулася від гучних звуків за вікном. Серце закалатало, коли вона різко сіла в ліжку. Ще розгублена, вона підвелася, підійшла до балкона й різко відсмикнула штори.

Її погляду відкрилося страшне видовище. Військо Мілтченгу стояло біля воріт. Два загони – один очолював її батько, другий Стас. Вони рухалися вперед, а за межами маєтку вже розгорталася битва.

Холодні пальці страху стиснули її серце.

«Що відбувається?»

Раптом її погляд зустрівся з очима Стаса. Він побачив її на балконі, затримався на мить, а потім швидко розвернув коня і проскакав до входу.

За кілька хвилин він був уже у її кімнаті.

— Лілі… — він був запилений, його одяг пахнув потом і димом, але погляд залишався таким же м’яким, як завжди.

Вона не встигла щось сказати, як він узяв її за руку.

— Ти повинна сховатися.

— Стасе… що відбувається?

Він напружено вдивився в її очі.

— Вони прийшли по тебе.

Її кров застигла.

— Хто?

— Мілтченг. Рідл. — Його голос став жорсткішим. — Ти втекла з балу, Ліліано. Це… це війна.

Вона відступила, хитаючи головою.

— Ні… ні, це просто помилка…

Стас стиснув її плечі.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно! — його голос зірвався. — Вони не відступлять, поки не отримають тебе.

Її пальці стиснули тканину його плаща.

— Що мені робити?

Стас опустив погляд, його груди стряснув важкий подих.

— Я б хотів забрати тебе звідси. Відправити далеко-далеко, де ніхто тебе не знайде.

Ліліана глянула йому в очі.

— Чому?

Стас різко відступив.

Його кулаки стиснулися, погляд затуманився.

— Бо я… — він запнувся, немов боявся сказати більше, ніж слід. Але потім зібрався з силами й видихнув: — Бо я кохаю тебе.

У неї перехопило подих.

Він…

Вона закліпала очима, проковтнувши клубок у горлі.

— Стасе…

— Скажи мені, що ти теж… — його голос затремтів.

Ліліана не могла дихати. Вона дивилася на нього, знаючи, що зараз від її слів залежить усе.

Вона ковтнула повітря, заплющила очі, а потім прошепотіла:

— Донька писаря більше тобі підійде.

Стас сіпнувся назад, ніби вона вдарила його.

— Що?

Вона зібрала всю свою волю, щоб не заплакати.

— Ми друзі, Стасе. Тільки друзі.

На мить в кімнаті повисла мертва тиша.

Потім хлопець повільно відступив.

— Я зрозумів.

І він пішов.

*****

Коли в двері її кімнати загрюкали, вона вже знала, хто це.

Відчинивши, вона побачила Джозефа.

Він стояв, спираючись на дверний косяк, з самовдоволеною посмішкою.

— Ти йдеш з нами.

Вона не ворухнулася.

— Якщо хочеш ще хоч раз у житті побачити батька, брата та Стаса — збирайся.

У грудях запекло.

— Вони живі?

Джозеф усміхнувся ширше.