Не повертай мене - Джулія Рейвен

— Можеш не намагатися — мене сльозами не пробереш, — прокоментував Ян, акуратно захлопуючи дверцята. — Ти повернешся додому.

Його остання фраза, кинута на ходу, забила іржавий кіл безсилля в мої плани. 

Тепер мені нема на кого сподіватися. Я сама по собі.

***

Ян

"Можна я у вас переночую?", — у голові безупинно крутилося питання цієї дрібної погані. Вистачає ж нахабства! Весь план через неї пішов коту під хвіст, нас мало не прикінчив її хворий чоловік, а вона напрошується на нічліг.

Як то кажуть: "Жінка на кораблі — до біди". Мія підтверджує цю фразу ідеально — поки що від неї одні неприємності.

Що не скажеш про Ніка. Цей чортів клоун перейнявся нею, потрапивши у вир її чарів і душевного тиску. Він завжди надто поступливий, коли бачить перед собою гарну дівчину.

Мою руку пробиває дрібним тремтінням, що додає нестерпного дискомфорту і ускладнює водіння. 

До точки зміни машини близько тридцяти кілометрів і треба бути пильним, щоб не підчепити когось на хвіст. Заїжджати та купувати води, медикаментів — немає сенсу, та й небезпечно. Поки ми їдемо по шосе, гублячись у потоці інших автомобілів — ми маємо шанс непомітно втекти. 

Хвилин п'ятнадцять слухав, як Нік жартує з Мією, від чого та заливалася дзвінким сміхом. 

Швидко ж настрій у неї змінився. Сиділа вся така поникла, ревіла, а тепер як заведена сміється з примітивних жартів брата.

Хоча, незважаючи на те, що Мія дратувала мене з кожною проведеною секундою все більше, треба віддати їй належне: своєю балаканиною вона відволікала Ніка від його рани. З участю няньки-доглядальниці вона чудово впоралася.

Плавно звернувши з шосе, рушив по дорозі. Другу машину ми залишили в надійному місці. Однак, до останнього переживав, що місцеві хлопчаки зможуть її помітити та зіпсувати. 

Ми накрили машину камуфляжним брезентом, накидавши зверху ялинових гілок та піску, імітуючи купу лісового звалища. 

— Нам ще довго? — дівчина втупилася в мене своїми великими очима.

— Ти вже хочеш повернутися додому?

— Ні... я в туалет хочу... — ніяковіючи, сказала вона. Мені здається, у неї навіть вуха почервоніли від незручності.

— Лялько Мія, — почав брат, присуваючись ще ближче до неї, — я можу тобі в цьому допомогти!

— Фу, Нік! — вона руками вперлася в його плече, відсуваючи подалі від себе. 

— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся!

Я відчув напад нудоти. До чого ці телячі ніжності мене дратують! Те, як Нік заграє з цією заразою, схоже на дешеву комедію, але ніяк не додавало йому шарму. Допомогти сходити їй у туалет? Де ж він набрався таких тупих підкатів? На сайтах для таких самих інфантильних пікаперів?

Ми почали під'їжджати до місця, де лишили машину. Мія трохи напружилася. Я всю дорогу спостерігав за нею через дзеркало заднього виду, і її обличчя жодного разу не виразило почуття страху чи занепокоєння. Вона лише нескінченно заохочувала жарти мого дурнуватого брата, знімаючи з мене тягар слухання його дитячого белькотіння.

Я зупинив машину посеред лісу на доріжці, що заросла жухлою травою. Яскраве світло автомобільних фар висвітлило нашу галявину. Ідеальне місце, щоб залишитись непоміченим — тут рідко хто буває.

Дістав із бардачка бахіли і кинув ними у веселу парочку на задньому сидінні. 

— Вдягайте.

— Навіщо? — хрипко спитала Мія.

Але я навіть її не дослухав. Мовчки одягнув сині пакети на ноги і вийшов із машини, прихопивши сумку. Брат сяк-так виліз і, спершись на кузов машини, пильно спостерігав за нами. У цей час я силоміць витяг з машини дівчину, яка шалено кричала і борсалася.

— Ян, пусти! Мені боляче!

— На превелике задоволення. Наші шляхи розійдуться тут.

Ніжні і тендітні пальці схопилися за мою руку. Її очі налилися сльозами, і вона розгублено пробурмотіла:

— Ти не можеш мене тут лишити…

— З чого раптом?

— Ти не такий….

— А який? — витягнувши з її неміцного захвату свою руку, зробив кілька кроків назад і почув кинуте в спину:

— Ти лише прикидаєшся поганим... А всередині... всередині у тебе добре серце.

Ух блд! Це ти дарма. У два кроки подолав відстань між нами і навис страшною горою над переляканою Мією, яка не стримала боягузливу сльозинку. Кришталева крапля повільно текла по її щоці, повторюючи текстуру шкіри, а потім безслідно впала на землю.

— Що ти знаєш про мене? — вилаявся, розмахуючи руками. — Ти ж у своєму палаці навіть із простими слугами не спілкувалася, меркантильне стерво!

— Я просто сказала, що думаю...

— Твій поганий язик незабаром доведе тебе до смерті, — я витяг пістолет з-за пазухи і приставив його до грудей дівчини. Тінь жаху майнула на її обличчі, але вона із завидним спокоєм продовжувала стояти і дивитись на мене знизу вгору.