В тіні обману - Тетяна Котило

– Друже, я нічого такого не мав на меті. Здуру ляпнув, щось про те, що ти віджив своє. Пʼяний був.

– То все-таки визнаєш, що говорив? 

– Говорив. – чоловік витер піт з чола, явно нервуючи.

– Іване, з ким не буває. Давай краще вип’ємо. – втрутився Микола, перехиливши вже другу чарку з віскі.

Його надмірний сміх посилював в Іванові гнів. Він загасив недопалок і взявся за склянку.

– Знаєш, Гено, якщо ти ведеш подібні розмови, то вони рано чи пізно тебе кудись та й приведуть. – Іван підвівся з дивану та заходив по кімнаті, здіймаючи в чоловікові тривогу. – Скажи, я недостатньо добре плачу тобі?

– Більш ніж достатньо. – відповів, зберігаючи з останніх сил спокій.

– І однаково не догодив. Мітиш, паскудо, на моє місце. – жбурнув склянку об підлогу, через що скло розбилось та розлетілось на друзки.

– Іване, кажу, п’яний був, чорт поплутав. 

– Сядь! – крикнув йому в обличчя і перевів погляд на Миколу, який вважав розмову з Іваном вочевидь розвагою. 

– Пʼєш? – схилився до того, притягнувши за барки.

– Та чого ти, друже? Це остання. – відклав чарку, аби від гріха далі.

– Красти в мене вирішив, гнида?! Що? Думав я не дізнаюся?

Микола розширив очі, бо збагнув, що жарти припинились. Не з чуток знав, яким Іван може бути жорстоким. І не хотів би відчути на собі тортур, яких зазнавали ті, хто насмілився перейти йому дорогу.

– Іване, це більше не повториться, клянусь. 

– Звісно, що не повториться. – він поглянув на Лукʼяна, який без слів зрозумів, що має робити. 

Мить. Крихка, мов крига. Натягнута струна, що будь-якої секунди може вистрілити.

Анекдот, який щойно розповів Ярема, неабияк розсмішив Єву. Вона дзвінко сміялась, не розчувши звуку пострілу. Кабінет Івана був розташований в іншому крилі будинку, куди ступати їй було суворо заборонено. За міцними мурами ховалось чимало зла, про які не здогадувалася чи ж воліла за всяку ціну уникати.

– Ярема, припини, інакше я лусну від сміху. – трималася за живіт.

– Ти, що, я тільки почав. Слухай ще один. Якось двоє матросів…

– Ні, я серйозно. Вже пізно. – Єва в одну мить припинила розмову, надавши голосу суворості. Вона вказала на двері, знову ставши тією, яку ненавиділа в собі, але образу якого вимушено дотримувалась. Інакше не виживе в цих умовах. – Ваша кімната прямо по коридору, в кінці праворуч.

– Ми знову перейшли на «ви»?! – сказав насмішкувато, піднявшись з-за столу, і збагни тих жінок. – Гаразд, як скажете, пані Єво. Солодких снів.

Ярема зникнув в умовленій спальні, не розуміючи, що змусило жінку вмить перемінитися. А втім, нічого забивати собі голову, – подумав він. Адже в багатих свої примхи.