В тіні обману - Тетяна Котило

– Це Ліля, наш новий адміністратор. Нещодавно працює в нас. – пролепетала Сніжана, спробувавши виправити ситуацію. – Єва Анатоліївна пʼє червоне вино. – звернулася до дівчини на яку пізніше чекала догана.

– Але не сьогодні. – Єва поглянула на зніяковілу дівчину, що від переживання заламувала пальці. – Я за кермом. Ходімо, у мене мало часу. Сподіваюся, бодай мій майстер не змінився. Не хотілося б піти звідси лисою.

– Що ви, Єва Анатоліївна, Ірочка вже чекає на вас. 

Єву дратувало те, як перед нею стелиться Сніжана, аби тільки догодити. Все їхнє з Іваном коло було наповнене нещирістю й лицемірства. Але хіба вона має право когось звинувачувати в цьому, якщо сама поводиться, як стерво. 

З новою укладкою та в новій сукні, Єва поверталася додому. Вона б воліла загубитися в місті серед потоку незнайомих людей. Зайти до непримітної кавʼярні, замовити кави та ні про що не думати. Та хіба це можливо, коли чоловік встановив обмеження в часі. Її кава може й зачекати, але не вечір в колі зануд. Тут ще цей Ярема, мов кістка в горлі. І, що Іван тільки думав собі, коли запрошував його пожити в них. На щастя, той відмовився. 

Дорога додому не видавалася Єві такою радісною, як тоді коли вона їхала в місто. Чим ближче наближалася до будинку, тим паскудно почувалася. Наче живе в достатку, а чогось не вистачає. Чогось важливого. Чогось простого, земного. Єва так захопилася роздумами, що спершу не звернула увагу на чоловіка, що порпався під капотом старого авто. Та коли під'їхала ближче, зрозуміла, що це Ярема.

– Сідайте, я підвезу вас. – визирнула через вікно своєї іномарки.

Ярема не одразу збагнув, що це за жінка, і, чому проявляє бажання допомогти йому.

– Я Єва. – представилась, знявши сонячні окуляри. – Єва Яблонська.

– Дружина Івана? – Ярема не міг відірвати погляду від карих очей, що проникали здавалося в саму душу. Іван, хитрий лис, завоював таку красуню. А втім, для нього не було нічого неможливого. Той завжди діяв на випередження і досягав чималих висот.

– Ну ж бо, сідайте. Однаково їдемо туди само. Нікуди ваша машина не дінеться. 

Ярема поглянув на авто, яке дісталося йому ще від батька і врешті прийняв пропозицію підвезти його. 

– Як вам, Яремо в наших краях? – поцікавилась Єва, аби заповнити незручну тишу.

– Як умру, то поховайте мене на могилі. Серед степу широкого. На Вкраїні милій. – спали на думку слова з Заповіту.

– Захоплюєтесь українською літературою? 

– Ще б пак, Тарас Шевченко знав про що пише. Мені подобається у вас. Життя за містом інше. 

– Нудне? 

– Спокійне. За містом ти чуєш власні думки, в галасливому місті ж вони змішуються з потоком чужих.

– Цікаве спостереження. – Єва усміхнулась кутиками вуст, адже ще пʼять хвилин тому розмірковувала про життя на околиці. – Чим плануєте займатися у відпустці? 

– Риболовлею. 

– Любите рибалити. Мій чоловік раніше також захоплювався цією справою. 

Єва завернула на алею, стежка якого вела в маєток Яблонських. Понад десять років, це місце було її домом. Теплим, надійним тилом. Почувалася в ньому щасливою, окутаною любовʼю, якої не знала в дитинстві. Втім, згодом фортеця перетворилася на золоту клітку. Пташці все більше хотілось на свободу.

Іванові сповістили про повернення дружини. Він відклав усі свої справи й вийшов їй на зустріч. Кохав цю жінку до нестями, хоча й робила його життя інколи нестерпним.

– Ярема? – в подиві звів широкі брови, коли побачив, як той виходить з авто його дружини.

– В Яреми зламалася машина, я проявила гостинність і запропонувала підвезти його. – натомість відповіла Єва, підійшовши до чоловіка. – Чи потрібно було його залишити на дорозі, посеред поля? – знизила до шепоту голос, граючи на нервах. Вона втомилась і воліла б зараз залізти під холодний душ.

– Ти все правильно зробила. – Іван поцілував дружину й відпустив готуватися до вечері.

Ярема провів поглядом Єву. Її хода була впевненою та чіткою. Плечі розправлені, голова піднята. Вона знала, що на неї дивляться, то й нехай. Вона не ховатиметься від сторонніх очей. Іван сам про все подбає.