В тіні обману - Тетяна Котило

– У мене цих дітей по всьому світі розкидано. Кожному дай, допоможи. Годі. Хочу жити для себе. 

Збагнувши, що нічого не добʼється, Єва почала збиратися. Знову розчарування. Знову кололо в ділянці серця. Її мрію щойно знову розбили на друзки.

Ярема заїхав у двір громіздкого особняка, не дивуючись його масштабам. Іван завжди любив гроші й, щоб все було, як кажуть в народі – «по-багатому». Охорона, камери були його постійним супроводом. Не лише задля власного спокою, але й задля статусу. 

– Клітка, а не дім. – промовив Ярема, грюкнувши дверима свого застарілого авто. Пройти крізь охорону непоміченим не вдасться. – промайнуло в голові.

Він натиснув на дзвінок і став чекати коли йому хто-небудь відчинить. Чоловік, що вийшов одразу не сподобався Яремі. Не через тонкі вуса чи коричневий старомодний костюм, а через відсутність будь-яких емоцій. Він намагався видаватись привітним, а насправді промацував гостя, чи бува, той не несе загрозу його господарю. 

– Добрий день. Мене звати Степан. Я помічник Івана Захаровича. А ви, мабуть, Ярема?

– Він самий. – Ярема пройшов повз чоловіка, якого подумки прозвав «Дворецьким».

– Іван Захарович спуститься до вас за десять хвилин. Вони з пані Євою у спальні. А поки можу запропонувати вам чогось випити.

– Кави. – закотив очі, бо від подібного його нудило. Підтримував простоту у спілкуванні, а не намагання залізти йому у дупу.

Іван застебнув ґудзики сорочки й поцілував дружину в маківку. 

– Я ніколи й ні з ким тебе не ділитиму. – зазвучало, як попередження. Егоїстичне, в дусі чоловіка, який звик отримувати «своє» за будь-яку ціну. – Думаю, ми порозумілися. 

Єва усміхнулась кутиками губ, прийнявши той факт, що матірʼю вона не стане. 

– Збирайся. Не змушуй нашого гостя чекати. – сказав Іван, зазираючи до телефону. Ярема вже тут. 

Коли за чоловіком зачинились двері, Єва підійшла до дзеркала. Вона поклала долоню на живіт і погладила його. Віра, що колись в її лоні зародиться нове життя з кожним днем згасала, бо як переконати Івана передумати, досі не знала.

– Кого я бачу. Ярема, друже. – Іван обняв товариша по-братерськи. 

– Поклич Єву, аби поквапилася. – наказав Степанові.

Помічник зникнув за дверима вітальні, залишивши двох давніх друзів наодинці. 

– Здоров, Мафіозі. Ростеш не тільки у зріст, але й ширину. – Ярема поплескав друга по товстому животу.

– Ха-ха, дотепно. Ярема, який же я радий тебе бачити. Ходімо до столу. Єва зараз приєднається до нас.

Втім, жінка вирішила інакше.

– Пані Єва відмовилась виходити. – відповів Степан за хвилину, не проявляючи на обличчі жодних емоцій. 

Розлютила. Знає ж, як для нього важливий приїзд друга. І вирішила в таку важливу мить показати характер. 

– Жінки. Мінливі, як погода. Сідай, познайомитесь пізніше. Ти ж залишишся в нас? Ми тобі вже й кімнату приготували.

– Ні, друже. Я винайняв будиночок біля озера. 

– Будеш рибалити. Звісно, як я міг забути про твоє захоплення.

Нещасний випадок, який трапився понад десять років тому на одному з озер, обʼєднав двох чоловіків. Обидва знали ціну життя. Обидва боролися за місце під сонцем.