Велике Стерво - Анна Di

— Говори, що ще було тим вечором, коли ти вчергове програвся? — одразу почав тиснути Константин.

— Що? Я не розумію, — розгублено дивився на всіх Толя.

— Може, ти щось бачив, чув, щось узяв, когось образив? — вже м’якше запитав Костя.

Анатолій лише похитав головою в знак заперечення, але раптом різко завмер і став блідий як стіна. Його очі наповнилися жахом.

— Чув… — ледь видавив він.

— Що ти чув? — повторив детектив, уже схиляючись ближче, поглядом буквально вгризаючись в Анатолія.

Толя ковтнув слину, руки його затремтіли.

— Я… того вечора, коли все програв… я вештався по закладу, шукав когось, хто дасть у борг. Зайшов у приватну кімнату, думав, порожня… Але там були троє чоловіків. Один з них точно був Ігор Пархоменко, другий якийсь лисий з шрамом, третій у капюшоні. Вони не помітили мене одразу, бо сиділи спиною. Говорили про якусь "велику справу".

— Яку саме справу? — напружено запитала Аліса, а Костя вже щось писав у нотатнику.

— Про поставку… величезну партію наркотиків. Через порт. Вони казали, що це "найбільша угода за останні п’ять років", що "клієнт із-за кордону", і що "контейнер має пройти повз митницю без питань". Я нічого не зрозумів, думав, якісь кіношники знімають щось… але один із них раптом обернувся. Подивився в мій бік, прищурився, і… я втік.

— Він тебе побачив? — тихо, але різко запитав Константин.

— Може й побачив, але я одразу сказав охоронцю, що заблукав, і пішов. Думаю, вони вирішили, що я просто дурник… або й не впізнали, хто я.

— Толя… — лише видихнула Ліна й схопилася руками за голову. Вона розуміла: усе це може закінчитись або дуже погано, або добре — варіанта посередині просто не існувало. 

— І що тепер робити? — прошепотіла вона, і сльози покотилися по щоках від нервового напруження. Але її ніхто не засуджував — усі були в такому ж шоці.

Першим до тями прийшов Костя. 

— Повтори ще раз усе, — коротко наказав він Толі, — дослівно. Я маю це записати.

Аліса зрозуміла, що зараз не зможе допомогти, тому обережно взяла Евеліну за плечі. 

— Ходімо, — м’яко сказала вона. — Тобі треба трохи заспокоїтись.

Вони вдвох рушили до кімнати, залишивши чоловіків за столом.

Аліса не знала, скільки часу вже провела з сестрою, але нарешті та заснула. Обережно підвівшись з ліжка, на якому лежала поруч, обіймаючи Ліну, дівчина тихо вийшла з кімнати.

На кухні вона застала двох: Толю, який втуплено дивився в нікуди, та Костю, що мовчки про щось міркував.

— А де Максим? — запитала Аліса.

— Поїхав у місто, — Константин зосереджено глянув на неї.

— Як це — в місто? Там же… — в її голосі прозвучав переляк.

— Все з ним буде добре, — заспокоїв він, поклавши свою теплу руку на її холодну. — Вони ним не зацікавлені. Навряд чи він коли-небудь був дотичний до тебе настільки, щоб на нього звернули увагу.

— Сподіваюся... — з тривогою подивилася вона у вікно.

— Як вона? — почувся хрипкий голос Анатолія. Його ніби висушило зсередини — осунувся, посірів, здавалося, навіть схуд за цей ранок.

— Ліна спить. Зараз їй краще, — відповіла Аліса.

— Вона мене ніколи не пробачить?

— Не знаю, Толю... — чесно сказала дівчина.

— Можна я піду? — втомлено запитав він.

— Іди, — дозволив Константин.

Коли Толя зник у коридорі, Аліса знову звернулася до детектива:

— То чому Максим таки поїхав?

— Анатолій згадав ще декілька прізвищ і деталей. Максим поїхав, щоб дізнатись більше, а згодом через своїх вдячних клієнтів розповсюдить цю інформацію — так, що кінців не знайти.

— І що нам це дасть?

— Час. Поки ті будуть розгрібати цю "інформаційну пожежу", в них з’являться серйозні проблеми. А ми за цей час щось придумаємо…

— Мені страшно… — тихо зізналася Аліса.

— Мені також, — просто відповів Костя.

Він встав, підійшов до дівчини, розвернув її стілець до себе й обійняв. За ці дні вони дуже зблизились. Це ще не було коханням, але зародженням почуттів — так. Симпатія, довіра, тепло — усе це вже було.