Велике Стерво - Анна Di

Константин не дозволив поліції почати допит Аліси, поки вона була в такому стані. Вони домовилися, що повернуться наступного дня.

Детектив і дівчина сіли в одну з машин — за кермом був один з підлеглих Кості.

– Куди їхати, шеф? — запитав він.

– Прямуй за швидкою, — відповів Константин, не відводячи погляду від дороги. Саме в тій машині їхала Ліна, яка знепритомніла від перенавантаження.

Ближче до лікарні Алісу почало тіпати — нерви здавали. Костя обійняв її здоровою рукою, та це не допомогло. Вона не могла відірвати погляду від власних рук, вкритих до ліктів засохлою кров’ю Толі, і знову й знову переживала в голові момент його смерті.

У лікарні вона нарешті змогла прийняти душ — гаряча вода змила не лише кров, а й сльози, які лилися безперервно. Константина ж відправили на додатковий огляд: лікарі промили наскрізну рану в плечі, обробили антисептиком і наклали стерильну пов’язку з знеболювальним.

Вийшовши з душу в лікарняному халаті, Аліса помітила в коридорі знайоме обличчя — Максима… і Юлю.

– Божечки, подруго! – вигукнула Юля і вже в наступну мить міцно обійняла її. Вона мала б зараз бути зовсім в іншому місці, але стояла тут, жива, справжня.

Аліса знову розплакалася — тихо, беззвучно, але з тією вагою, яку несла на серці весь цей час.

– Все буде добре, моя хороша. Все буде добре… – шепотіла Юля, м’яко гладила її по спині, наче дитину, вкладаючи в кожен дотик підтримку.

– Я потім зайду, – тихо сказав Максим і обережно відійшов. – Піду Костю провідаю.

Аліса не відповіла. Вона просто трималася за Юлю, дозволяючи собі хоч трохи бути слабкою.

Минуло пів години, перш ніж вона змогла зібратися і коротко розповісти подрузі про події останнього тижня.

– Ну, частину з того, що відбувалося, я знала, – зізналася Юля, – але сьогоднішнє… Це вже за межею. – В її очах з’явилося співчуття.

– А ти взагалі як тут опинилася? – шмигнула носом Аліса.

– Я повернулася майже одразу після нашої останньої розмови. Ну не могла ж я вас просто так кинути. Потім чекала, поки хтось вийде на зв’язок. Першим був Максим. Я поїхала до нього в офіс. Звісно, він був не в захваті, але не вигнав. Потім ми вже разом шукали більше компромату на тих рагулів.

– Як ви одне одного не повбивали? – спробувала посміхнутися Аліса, хоч і сумно.

Юля знітилася.

– Юля?.. – підняла брови Аліса.

– Та нічого не було… і не буде, – зітхнула та. – Була одна розмова. Він знову назвав мене дитиною. Сказав, що ми надто різні…

Тепер уже Аліса погладила подругу по спині. Вони обидві сиділи на ліжку в палаті.

– Ліна вагітна… – м’яко сказала вона. – П’ять тижнів. Лікарі підтвердили.

– Ого… – Юля здивовано глянула на неї.

– Мені її так шкода… Так, ми часто сварилися, але вона моя сестра. Ти б чула, як вона кричала, коли… – голос зірвався, і Аліса прошепотіла, – коли Толя загинув…

– Як вона зараз? – з щирою турботою запитала Юля.

– Спить під крапельницею. Я зайду до неї, коли прокинеться. Їй потрібна підтримка.

– Звісно. А тобі зараз потрібно теж трохи поспати.

– Побудеш зі мною? – поглянула на неї з надією Аліса. – Мені страшно…

– Звісно. Якщо хочеш, я залишуся, доки не прокинешся.

– Так, будь ласка…

За кілька хвилин дихання Аліси стало рівним. Вона заснула, а Юля, як і обіцяла, залишилася поруч.

---

Коли Аліса прокинулася, Юля все ще була поруч, задрімала сидячи на стільці біля ліжка. Дівчина обережно встала, намагаючись не розбудити подругу, і тихо вийшла з палати.

Коридори лікарні були напівпорожні. Вона дізналася у медсестри, де лежить Ліна, і пішла туди — повільно, майже не відчуваючи під собою ніг.

Двері палати були прочинені. В кімнаті було напівтемно, тільки лампа над ліжком кидала м’яке світло на обличчя сестри. Ліна спала, з крапельницею в руці, обличчя було блідим і спокійним.

Аліса завмерла на кілька секунд у дверях, а потім обережно підійшла ближче й сіла на край стільця. Вона довго мовчки дивилася на сестру, ніби боялася навіть дихати, щоб не потривожити її крихкий спокій.

Коли Ліна ворухнулася і повільно розплющила очі, погляд у неї був трохи розгублений.

– Привіт… – тихо промовила Аліса.

– Аліса?.. – голос у Ліни був хрипким. Вона кліпнула кілька разів, і на очах з’явилися сльози. – Це… не сон?

– Ні, не сон, – прошепотіла Аліса й стиснула її руку. – Ти в безпеці. Все вже позаду…

Ліна повернула голову вбік. З її очей текли сльози. Вона нічого не казала, просто лежала, мовчки плачучи.

– Ліно… – Аліса ковтнула клубок в горлі. – Я з тобою. Ми всі з тобою.

Сестра нарешті глянула їй в очі. Її губи тремтіли, і вона ледве чутно прошепотіла:

– Він… врятував нас, так?

Аліса лише кивнула, і з її очей також покотилися сльози.

– Я… не встигла йому сказати… – прошепотіла Ліна, стискаючи пальці Аліси. – Що ми... що він...

– Він знав, – запевнила її сестра. – Я впевнена, що він знав.

У дверях почувся легкий стукіт, і в палату зайшов лікар — молодий, але зосереджений, у блакитному халаті й з планшетом у руках. Він побачив, що Ліна прокинулася, і з м’якою посмішкою підійшов ближче.

– Доброго дня. Я – лікар Черненко, веду вашу справу, – він перевів погляд з Ліни на Алісу й кивнув, ніби даючи зрозуміти, що може говорити при ній. – Ви вже трохи отямилися, це добре. Ми зробили всі обстеження, результати стабільні.

Ліна мовчала, тільки дивилася на нього великими очима.

– Найголовніше: з дитиною все в порядку, – спокійно продовжив лікар. – На такому терміні організм ще дуже вразливий, але завдяки тому, що ви втратили свідомість і були в спокої – це, скоріш за все, навіть допомогло уникнути загострень. Стрес міг викликати загрозу, але наразі загрози немає.

Аліса прикрила рот долонею — вперше за кілька днів в її очах з'явилися сльози не від горя, а від полегшення. Ліна ж лишалася тихою, але куточки її вуст ледь помітно здригнулися.