Велике Стерво - Анна Di

---

Наступні кілька днів минули в дивному ритмі — ніби все завмерло. Вони жили між страхом і очікуванням, намагаючись зберегти звичайний ритм, готували їжу, грали в настільні ігри, перечитували книги, але кожна розмова закінчувалася тишею. У повітрі висів тиск, який лише наростав.

Максим ще не повернувся, але тримав постійний зв’язок із Костею. Він зібрав усе необхідне і був готовий діяти, та поки що чекав сигналу. Інформація залишалася під замком — її мали випустити у точний, обраний момент, щоби не дати ворогам часу на маневри.

Костя продовжував вести записи та будувати плани. Аліса проводила час то з Евеліною, то з ним — їхня прив’язаність лише зростала, хоч і без слів. Толя ж ставав мовчазнішим, менше їв, частіше сидів сам. Ліна намагалася зберігати спокій, але з кожним днем це давалося їй важче.

І ось, на п’ятий день, сталося неминуче.

- Ти сидиш! Ти просто сидиш! — кричала Ліна, стоячи посеред кухні, її руки тремтіли. — Через тебе все це почалося, а ти нічого не робиш!

- А що я можу зробити, Ліно? — Толя підняв очі, але в них не було злості, лише втому. — Я вже сказав усе, що знав. Я помилився, і я це визнаю.

- Помилився?! Через твою помилку ми сидимо тут, як мішені в тирі! Моя сім’я в небезпеці, я в небезпеці… — її голос зірвався. — І дитина теж...

Вона замовкла. У кімнаті настала тиша. Всі, хто були поруч, завмерли. Але Ліна навіть не зрозуміла, що сказала. Її груди важко здіймалися від гніву й сліз. Вона відвернулася й вибігла з будинку, грюкнувши дверима.

Ліна не могла зрозуміти, як в її руках опинився телефон. Вона просто відчувала потребу втекти. Останні кілька днів були справжнім випробуванням: постійний страх, який змушував уважно слідкувати за кожним рухом.

Вона набрала номер таксі, сподіваючись хоча б трохи відволіктися, виїхати з цього місця. Але коли почулися гудки, Ліна раптом зрозуміла, що зробила помилку. Вона не повинна була дзвонити.

Коли Ліна, схлипуючи, нарешті зізналася, що встигла натиснути на виклик — у будинку повисла мертва тиша. Всі зрозуміли: їхнє укриття вже не укриття.

Костя миттєво взяв себе в руки, різко сів за стіл і витягнув телефон.

– У нас немає більше часу, – кинув він, набираючи номер Максима. – План Б. Прямо зараз.

Він говорив чітко, стисло. Максим зрозумів усе з півслова. Уже за кілька хвилин його знайомі — ті самі, кому він колись допомагав у справах, — почали запускати інформаційну хвилю. Прізвища, схеми, дати, підкріплення. Так, щоб відмотати назад було неможливо.

Новини розходилися блискавкою. ЗМІ, телеграм-канали, анонімні зливи. Поліція не могла не реагувати — розголос був надто гучним. І тепер усі сили ворогів йшли не на пошуки людей у будинку, а на те, щоб прикривати власні сліди.

– Тепер вони зайняті собою, – сказав Костя, зітхнувши, хоч і без полегшення. – Але це тільки початок.

Наступне, що зробив Константин, це викликав підмогу. Його рука затремтіла, але він швидко зібрався, набрав номер, і, не чекаючи відповіді, мовив лише кілька слів:

– Тут не можна розслаблятися. Будь готовий.

Костя навіть не витрачав часу на зайві пояснення — він добре знав, хто і що зараз може допомогти. Підкріплення мало з'явитися негайно, і він відчував, що кожна хвилина зараз на вагу золота.

Він повернувся до всіх у кімнаті.

– Треба підготуватись, – коротко сказав він. – У нас обмаль часу.

Але його слова не були чітким планом — вони всі й так знали, що тепер будь-яка дія має бути миттєвою, аби вороги не встигли діяти до того, як ситуація вийде з-під контролю.

Костя знову подивився на телефон, намагаючись зв'язатися з іншими своїми людьми, але вже відчував, що темп розвивається швидше, ніж він встигає дати команду. Вони були в пастці, але ще мали шанс вирватися, якщо кожен зробить свою частину.

Він швидко побіг нагору, в кабінет. Аліса — за ним. Константин відсунув крісло, а потім підняв кілька дошок з підлоги — будинок був дерев’яний, тож це було неважко. З-під підлоги він дістав футляр, у якому лежала зброя — два пістолети.

Аліса завмерла на місці.

— Що ти… робиш? — автоматично пробурмотіла вона, коли побачила, як він почав перевіряти зброю.

— Дай мені один, — серйозно сказала вона, простягаючи руку.

Костя кинув на неї погляд:

— Ти вмієш ними користуватись?

— Я HR, — злегка всміхнулась вона. — Щоб не придушити когось на роботі — раз на місяць ходжу в тир.

Жарт вийшов нервовим, але щирим. Костя на мить замислився, потім простягнув їй Glock 17 — не найлегший, зате один із найнадійніших. У нього самого залишилася Beretta 92 — перевірена часом класика.

Аліса впевнено взяла пістолет, перевірила вагу, вийняла і вставила назад магазин, прицілилась у стіну. У її руках зброя виглядала цілком природно. Перевагою Glock була простота — без запобіжника, принцип «вихопив і стріляй».

Костя переконався, що дівчина справді має досвід. Аліса ж такої впевненості не мала:

*«Одна річ — стріляти по мішені. Інша — по людині… Сподіваюся, до цього не дійде».*

У будинку панувала тривожна метушня. Константин коротко скомандував усе забарикадувати: двері, вікна, навіть чорний вихід на кухні. Часу на втечу не залишалося — діяти потрібно було швидко й злагоджено.

— Толя, Ліна, Аліса — залишаєтеся на першому. Бігти нікуди, а звідси хоч можна буде вискочити, якщо що. — голос Кості був короткий, жорсткий. Він уже перевіряв боєприпаси.

Поки Толя рухав меблі до вікон, Аліса допомагала Ліні знайти щось, у що можна було б загорнутися — жінка вся тремтіла. Потім троє зібралися в гостьовій, де не було великого скла і було куди сховатися.

Костя тим часом влаштував собі спостережний пункт в іншій кімнаті, прихованій від центрального входу. Він сидів мовчки, зберігаючи холодну концентрацію.

У кімнаті на першому поверсі було тихо. Ліна сиділа на підлозі, обхопивши себе руками. Її дихання повільно вирівнювалося.